День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу: 82 роки від трагедії депортації

18 травня Україна вшановує День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, який 82 роки тому був примусово депортований радянською владою. Саме цього дня, у 1944 році за особистим наказом Сталіна було ухвалено рішення про насильницьке виселення всього кримськотатарського народу з його історичної батьківщини — Криму. Метою цього злочину було повне усунення корінної спільноти з півострова, знищення її як етносу та створення умов для колонізації території. Основними жертвами стали цивільні: жінки, діти та літні люди, оскільки тисячі кримськотатарських чоловіків перебували на фронтах Другої світової війни у складі Червоної армії.

На світанку 18 травня, а подекуди ще напередодні, 17 травня, розпочалася масштабна операція НКВС. Озброєні силовики вдиралися в домівки і під загрозою зброї змушували людей зібратися за 10–20 хвилин для примусового виселення. Вже о 8-й годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено в 25 ешелонів товарних вагонів, а до кінця 19 травня депортація охопила понад 165 тисяч осіб. Загалом було депортовано 47 885 родин — 193 865 осіб, у тому числі понад 92 тисячі дітей віком до 16 років. Загальна кількість позбавлених Батьківщини кримських татар, включно з остарбайтерами та демобілізованими після війни, становила понад 207 тисяч осіб. Основними місцями заслання були Узбецька РСР (понад 151 тисяча осіб), Казахська РСР, а також різні регіони РРФСР — Марійська АРСР, Молотовська, Свердловська, Кемеровська, Горьківська, Ярославська, Іванівська області.

Дорога до місць примусового поселення тривала 2–3 тижні у переповнених товарних вагонах без доступу до їжі, води та медичної допомоги. За підрахунками, через нелюдські умови під час транспортування загинуло від 7 до 8 тисяч осіб.

Депортація кримськотатарського народу супроводжувалася не тільки фізичним вигнанням людей, а й фактичним пограбуванням господарств. Втрата рідної землі означала втрату дому, предметів побуту і культурної спадщини. Загалом було вилучено понад 80 тисяч будинків, 34 тисячі присадибних ділянок, 15 тисяч голів худоби, сотні тисяч одиниць посуду, меблів, одягу та предметів побуту. Жодній кримськотатарській сім’ї нічого з цього майна не було повернуто.

Окрім матеріальних втрат, радянська влада здійснила масштабну русифікацію топонімів і гідронімів: у 1944–1945 роках було перейменовано 11 райцентрів та 327 сіл із кримськотатарськими назвами. Одночасно відбулося скорочення та закриття практично всіх установ на території Криму: ліквідовано сотні шкіл, бібліотек, музеїв, редакцій газет і журналів, театри, культурні колективи, духовні заклади. Це означало не лише фізичне виселення народу, а й цілеспрямоване знищення його культурного й освітнього середовища.

Після прибуття в місце вигнання депортованих очікувала важка праця, голод, антисанітарія, поширення епідемій та повна соціальна ізоляція. Кримськотатарський народ був розміщений у так званих «спецпоселеннях», що фактично стали радянськими резерваціями з жорстким режимом контролю, обов’язковою реєстрацією, забороною залишати межі поселень та постійним наглядом. Статус «спецпереселенців» означав дискримінацію та обмеження в базових правах — на свободу пересування, освіту, медичну допомогу, працю за фахом. За перші півтора року вигнання лише в Узбекистані загинуло близько 30 тисяч кримських татар, а загалом надлишкова смертність у період 1944–1956 років становила близько 49,2 тисяч осіб.

Попри десятиліття вигнання, кримськотатарський народ не припинив боротьби за право повернення на свою землю. Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років виник національний рух кримських татар, що став одним із наймасштабніших правозахисних рухів у СРСР. Кульмінацією стала акція на Червоній площі в Москві у липні 1987 року, а вже у 1989 році радянська влада скасувала заборону на проживання кримських татар у Криму. Відразу після цього розпочався процес масового повернення, який у 1990–1991 роках набув особливого масштабу. У 1991 році відбулося відновлення інституційного представництва народу — Другий Курултай проголосив право на самоврядування та заснував Меджліс кримськотатарського народу.

Україна офіційно визнала депортацію кримських татар актом геноциду 12 листопада 2015 року, а 18 травня встановила Днем пам’яті жертв цього злочину. Відтоді щороку по всій країні проходять жалобні заходи, меморіальні мітинги, уроки пам’яті, у Києві та інших містах запалюють свічки у формі карти Криму, піднімають кримськотатарські прапори на знак солідарності. Приклад України став поштовхом до міжнародного визнання: відповідні рішення ухвалили парламенти Латвії та Литви, Канади, Польщі, Естонії та Чехії, які прямо назвали дії сталінського режиму геноцидом.

Сучасна російська окупація Криму з 2014 року є прямим продовженням геноцидної практики радянського періоду. Російська окупаційна адміністрація заборонила діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, оголосивши його «екстремістською організацією», обмежила проведення мирних зібрань, вшанування пам’яті жертв депортації, використання кримськотатарської символіки. Лідери та активісти зазнають переслідувань, арештів, тортур і катувань, десятки представників громади продовжують отримувати багаторічні вироки за надуманими звинуваченнями. Одночасно триває політика культурного витіснення та асиміляції: закрито незалежні кримськотатарські медіа, скорочено можливості навчання рідною мовою, змінено історичні наративи на користь імперських версій минулого.

Вшанування пам’яті жертв геноциду є не лише питанням історичної правди, але й засудженням нинішньої політики Російської Федерації, яка продовжує злочини тоталітарного режиму. Україна й надалі веде активну роботу із закликами до урядів інших країн та міжнародних організацій надати належну правову і моральну оцінку подіям 1944 року та сучасним злочинам РФ.

Матеріал підготовлено спільно з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим та Державною архівною службою України.

Підпишись на наш Телеграм