Історія нацгвардійця Руслана Неборака: Я був меблярем, а потім вибухи - і я став воїном
Історія Руслана Неборака, бійця Національної гвардії України, який втратив частину кінцівки через поранення на Покровському напрямку. Півтори доби він перебував у ворожому тилу з трьома турнікетами на нозі, пораненими побратимами та полоненим. Зараз Руслан проходить курс реабілітації та не втрачає мотивацію щодо повернення до активного життя після ампутації.
Мене звати Руслан Неборак, це моє цивільне ім`я, а на позиціях моє псевдо Небор. Не люблю коли кажуть “позивний”. Мені п’ятдесят років, але часто чую, що виглядаю молодше. Можливо, тому, що зморшки у мене не від віку, а від війни.
Родом із Чернівецької області, але мене завжди ніби магнітом тягнуло до Києва. Це була рожева мрія малого Русланчика: стати футболістом, переїхати до столиці та вболівати за “Динамо” наживо на стадіоні. Хотілося бути частиною великого міста, рухатися його дорогами-артеріями, й невпинно досягати висот. У сьомому класі я вперше приїхав до столиці. І тоді я вперше подумав: “Я тут житиму”. Так і сталося. З роками я з родиною осів у Гостомельському районі, збудував затишний будинок, а поряд облаштував безвітрий, тихий дворик, у якому ми часто відпочивали з сім'єю разом. І не знали, що чекає нас попереду…
Того ранку я стояв у власному дворі. У повітрі віяв запах ранньо-весняних надій та сподівань, що різко розчинився: його замінила лютнева тривога моторошної зими, яка несла за собою початок повномасштабної війни та страх - за себе, свій дім, родину та край. Навкруги було холодно, і світанок, який тільки розгортався першими променями світла ніби ніс з собою погані новини. Потім пролунали вибухи. Я стояв і відчував як земля рідного подвір`я дрижить під ногами. Вібрація була така, ніби сам світ попереджає про небезпеку.
Гостомельський аеропорт був поруч. Бій за нього ми знали за хронологією того, як здригалися стіни будинку. Я переживав за дружину: вона, незважаючи на те, що ворог наближався, поїхала на роботу в пологовий. І переймався за маленьку дочку, яка прихворіла напередодні. Це відчуття хвилювання за найрідніших пробуджувало у мені бажання дати відсіч ворогу. І серед цього жахіття й хаосу я дав собі слово: “Я піду на війну”. Я мушу віддати свою частину. Свій чоловічий борг. До того я ніколи не служив. Я був ремесленником, мав малий бізнес з виготовлення меблів, яким я жив та який мене надихав. Однак, 24 лютого це все обернулося минулим, як плівкою, стало чимось неважливим та другорядним.
Мене не хотіли брати, пояснювали тим, що не мав ніякого досвіду, ані військової кафедри.Я приходив знову і знову, до різних підрозділів. Десять разів і кожного разу чув: “Ні, Ви нам не підходите”. І лише на початку 2024 року зміг вступити до 4-ої бригади Національної гвардії “РУБІЖ” - туди, куди хотів з самого початку, бо саме гвардійці захищали наш аеропорт у перші години війни. Я просто хотів стояти поруч із тими, хто тримав оборону та захищав мій дім.
До війни я не тримав у руках зброю - лише дерево, металеві конструкції та тканину. Але у умовах війни швидко перевчаєшся. Після того, як я пройшов навчання, я став мінометником. Підготовка була оперативною. Нас одразу нас відправили до Донецької області, Сіверського напрямку. Ми тримали оборону Сіверська весь час поки були там. Тоді час здавався довгоплинним, десятки днів спліталися в один, а смугасті світанки дарували надію, яку потім забирав за собою сірий пил вечірнього бою. Цього етапу було достатньо, щоб зрозуміти: війна загартовує навіть туман, що де-коли осідав на позиціях після битви.
Влітку 2025 року нас з побратимами перекинули на Покровський напрямок. І для мене мій перший вихід став останнім: 28 липня під час стрілецького бою я отримав поранення. Ми були втрьох і кожен з нас отримав у тому бою різного ступеня поранення. Коли я опустив голову та побачив перебиті ноги, серце у грудях почало колотатися, ніби відбивати марш, але часу для паніки я не мав: ми повинні були вийти живими та вивести з собою ворожого солдата, якого взяли в полон. Я наклав три турнікети. Ми відійшли подалі, як змогли, перебували в тилу ворога півтори доби.
Наші життя вберегло рішення змінити дислокацію: ворог зайшов в те місце, де ми лежали спочатку. Ми дізналися про це, коли повернулися за моїм рюкзаком та припасами, які ворог забрав з собою, як сувенір. Добре, що там не було нічого цінного та пам`ятного для мене.
30 липня мене евакуювали й зробили ампутацію вище коліна. Потім переправили до Дніпра, там знову оперативні втручання, ліки, крапельниці і так по колу. Лікарі втішали, що все буде добре і це підтримувало мій дух, я сягнув думки: “Життя збереглося, тепер головне - реабілітуватися”. З Дніпра мене направили сюди до Києва, до Державної установи “Головний клінічний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України”, де я проходжу курс реабілітації і сьогодні.
З 5 серпня я перебуваю у Київському шпиталі. Операції, терапія, тренування, масажі. Кожен день я роблю усе, щоб стати незалежним від сторонньої помочі та впевненим у силі власного тіла. На жаль, я випадково впав на милицях прямо на куксу, тому процес загоєння трошки затягується у часі.
Тут, у шпиталі, нас підтримують волонтери та працівники лікарні. У нас практично кожен день - то якесь дійство: концерти, кіно, гончарство, поїздки на природу. Це дуже допомагає. Коли приїжджають відомі виконавці, щоб підтримати, і коли знайома музика звучить наживо, я відчуваю себе частково цивільним. Те, що ми з хлопцями тут усі разом, підтримуємо одне одного, допомагаємо, це дивним чином лікує. Стає легше проходити етапи лікування з такою компанією поряд.
Якщо чесно, я дуже хочу стати на протез і - нарешті повернутися назад до війська. Однак, я розумію, що все це складно, і тому не хочу підвести побратимів своїм фізичним станом, коли ми будемо на завданні. Я не маю точної відповіді, чи зможу повернутися саме в той самий підрозділ, але я точно знаю: поки ворог на нашій землі, я буду служити. У Покровську, коли я лежав поранений, були моменти, коли думав, що мене вже немає, що моє тіло стало ще одним пазлом кровавого ландшафту і це вже мій фініш. А тут, у шпиталі, я зрозумів: життя - воно триває, і його розвиток попереду. І планів ще дуже багато. Це точно не кінець. Для мене - це новий старт. Я хочу займатися спортом, бігати, багато ходити. В планах завершити реабілітацію та повернутися до активного образу життя.
Департамент комунікації МВС