«У загиблої задзвонив телефон, а там підпис «Доця» - історія криміналістки Олени Василенко, фото якої з обстрілу Костянтинівки облетіло світ
Місяць тому, 6 вересня, росія вбила на ринку в Костянтинівці 17 людей, ще 32 зазнали поранень. Олена Василенко разом з колегами та рятувальниками першою прибула на місце ракетного удару. Допомагала пораненим, збирала докази теракту та тіла вбитих. Засмучену поліцейську сфотографували після закінчення рятувальної операції, коли вона без сил опустилася на тротуар.
Олена працює в поліції стільки ж, скільки триває війна, – понад 9 років. Сьогодні вона - старший спеціаліст-криміналіст Краматорського райуправління поліції. Документує наслідки російських атак і долучається до порятунку людей. Під час одного з виїздів жінка потрапила під обстріл і отримала контузію.
Поліцейська розповіла подробиці про день трагедії та про те, що мотивує її знову й знову ризикувати життям:
«Ми приїхали на ринок, тут усе горіло – автомобілі, торгові павільйони. Спочатку не могли близько підійти, тому що тут була проводка, вона була під напругою. Коли загасили пожежу та відключили дроти, ми знайшли перші два тіла. Це були жінки. В однієї з них була сумка, в ній - мобільний телефон, на який почали надходити повідомлення, потім він починає дзвонити. Я його беру і бачу, що там написано «Доця». Я їй кажу, що ми з поліції, і вона розуміє, що трапилося, бо вже бачила новини… Мені довелося їй розповісти про те, що її мами більше немає. Пізніше ми встановили, що жінка разом зі своєю подругою йшла до магазину, щоб поповнити рахунок і зателефонувати доньці. І в цей момент їх вбила російська ракета», - з важкими емоціями розповідає Олена.
Внаслідок ворожого удару було дуже багато поранених людей. Поліцейська разом із колегами відвезли поранену жінку в лікарню й повернулися назад. Продовжили пошуки загиблих, витягували їх зі зруйнованих магазинів, збирали з тротуарів.
«Коли все зробили, я присіла на тротуар. І такий розпач був... Я вже багато чого бачила, але такого ще ні. У мене було повне нерозуміння: навіщо таке було робити? Там же цивільні люди були, жінки, які продавали квіти, врожай з городу», - пригадує той день поліцейська.
Вона зізнається, що працювати стало складніше, бо обмаль часу, щоб виконати свою роботу:
«Ми чуємо, як працює артилерія, розуміємо, що може бути повторний удар, але всі докази повинні бути зібрані – правильно і в достатній мірі. І ти стоїш у бронежилеті, в касці (а у мене ще й моя криміналістична валіза, яка важить близько 10-ти кілограмів) і не знаєш, чим закінчиться кожен виїзд».
Утім Олена не опускає рук, адже добре розуміє, наскільки важливою і відповідальною є її робота:
«Моя мотивація - це люди. У нас невелике містечко, люди запам'ятовують один одного. Буває, підходять, дякують або запитують щось. Тобто я розумію, що потрібна, і допомагаю людям… Моя мама кожен ранок хрестить мене, коли я виїжджаю на роботу. Звісно, переживає. Але це був мій свідомий вибір. В Україні війна. Я не можу все кинути та кудись поїхати відсиджуватися. Це не моє», - підсумовує Олена Василенко.
Національна поліція України
