Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?

Тетяна БОНДАРЕНКО – член Вищої ради правосуддя, суддя Миколаївського апеляційного суду у відставці

Олег КАНДЗЮБА – член Вищої ради правосуддя, прокурор

Оксана КВАША – член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук, професор

Олена КОВБІЙ – член Вищої ради правосуддя, суддя Херсонського окружного адміністративного суду

Алла КОТЕЛЕВЕЦЬ – член Вищої ради правосуддя, суддя Харківського апеляційного суду, кандидат юридичних наук

Дмитро ЛУК’ЯНОВ – член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України

Роман МАСЕЛКО  – член Вищої ради правосуддя, адвокат

Олексій МЕЛЬНИК – член Вищої ради правосуддя, прокурор

Микола МОРОЗ – член Вищої ради правосуддя, кандидат юридичних наук, доцент

Максим САВ’ЮК – член Вищої ради правосуддя, екс-старший детектив Національного антикорупційного бюро України

Григорій УСИК – член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду

Загальна постановка питання

Вища рада правосуддя (далі – ВРП) забезпечує формування та належне функціонування суддівського корпусу і зміцнення довіри суспільства до правосуддя, у тому числі шляхом здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів, скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, що узгоджується з міжнародними стандартами незалежності судової влади, зокрема рекомендаціями Ради Європи, висновками Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) та зобов’язаннями України перед Європейським Союзом.

Використання як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів матеріалів кримінальних проваджень, зокрема результатів негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НС(Р)Д), наразі є предметом дискусій під час оцінки сучасної дисциплінарної практики. Це зумовлено тим, що НС(Р)Д є частиною кримінального провадження, пов’язаного з обмеженнями прав особи, допустимими за умов і в порядку, прямо передбаченими Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК України). Використання результатів таких дій у дисциплінарному провадженні, яке має іншу правову природу, цілі та стандарти доказування, породжує питання щодо меж їх допустимості, належності та допустимості як доказів, а також дотримання гарантій справедливого провадження і суддівської незалежності.

Під час розгляду дисциплінарних проваджень, мабуть, чи не одним із ключових доводів особи, яка притягається до дисциплінарної відповідальності, є те, що орган дисциплінарного провадження не може використовувати матеріали НС(Р)Д у кримінальному провадженні під час вирішення питання щодо дисциплінарної відповідальності особи.

Відповідна практика сформована впродовж років і сьогодні є сталою як у рішеннях дисциплінарних органів ВРП, самої ВРП, так і в судовому контролі з боку Верховного Суду. Починаючи із 2019 року, Дисциплінарні палати ВРП, оцінюючи у сукупності докази в дисциплінарних справах, на підставі розсекречених матеріалів НС(Р)Д ухвалили рішення про внесення подання щодо звільнення 50 суддів. Станом на дату підготовки цієї статті рішення ВРП чи Великої Палати Верховного Суду, якими такі рішення було б скасовано саме з мотивів недопустимості матеріалів НС(Р)Д як доказів у дисциплінарному провадженні, відсутні. ВРП залишила в силі майже всі відповідні рішення Дисциплінарних палат ВРП і лише у двох випадках змінила вид дисциплінарного стягнення. Велика Палата Верховного Суду залишила в силі вісім таких рішень, інші справи наразі перебувають на розгляді.

Не ставлячи за мету спростування окремих авторських позицій, ця стаття спрямована на висвітлення консолідованої позиції ВРП в актуальному питанні, що продовжує викликати дискусії у правничій спільноті.

Дисциплінарна відповідальність судді як вид юридичної відповідальності

Дисциплінарна відповідальність за юридичною природою істотно відрізняється від кримінальної за підставами, процедурою реалізації, колом суб’єктів, а також характером і правовими наслідками, а тому притягнення до дисциплінарної відповідальності особи та одночасне існування кримінального провадження щодо неї не суперечать принципам справедливості та пропорційності і не є подвійним притягненням до відповідальності за одне й те саме порушення.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, в постановах від 4 квітня 2019 року (провадження № 11-945сап18) та від 19 травня 2021 року у справі № 9901/997/18 (провадження № 11-291заі20), дисциплінарна і кримінальна відповідальність належать до різних видів юридичної відповідальності, а тому їх застосування з огляду на положення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та частини першої статті 61 Конституції України не є взаємовиключним.

Питання про вину особи у вчиненні злочину (кримінального правопорушення), безумовно, вирішує лише суд. Водночас виключні повноваження встановлювати відсутність або наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку надані дисциплінарним органам – Дисциплінарним палатам ВРП (стаття 131 Конституції України та стаття 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»). Тобто рішення будь-яких органів, у тому числі вирок суду, не можуть бути обов’язковими для дисциплінарного органу, який визначає наявність або відсутність у діях судді складу дисциплінарного проступку. Навіть більше, дисциплінарний орган не може бути обмежений у здійсненні дисциплінарного провадження через відсутність рішення компетентного органу в іншій процедурі, зокрема через відсутність вироку суду за фактами, які можуть бути підставами притягнення особи як до кримінальної, так і до дисциплінарної відповідальності.

Водночас рішення дисциплінарного органу не має правового значення для суду під час розгляду кримінального провадження чи справи про адміністративне правопорушення.

Під час дисциплінарного провадження надається оцінка лише фактам, які можуть свідчити про наявність або відсутність у поведінці судді складу дисциплінарного проступку. Здійснення дисциплінарного провадження та його наслідки не можуть встановлювати доведеність вини особи у вчиненні адміністративних або кримінальних правопорушень.

Для системного розуміння проблеми потрібно зробити кілька важливих загальних зауважень стосовно юридичної відповідальності судді.

По-перше, суддя за одне і те саме діяння може бути притягнутий до різних видів юридичної відповідальності.

Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (стаття 61 Конституції України). Отже, притягнення судді до кримінальної відповідальності за певне суспільно небезпечне діяння не виключає його притягнення за це саме діяння до дисциплінарної відповідальності.

По-друге, необхідно враховувати те, що для кримінальної відповідальності закон встановлює єдину підставу – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого Кримінальним кодексом України (стаття 2). Натомість законом передбачено двадцять п’ять (!!!) окремих підстав для дисциплінарної відповідальності судді (стаття 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Отже, якщо вчинене суддею суспільно небезпечне діяння з певних причин не матиме наслідком кримінальну відповідальність (зокрема через те, що не містить складу кримінального правопорушення), то воно цілком може утворювати одну чи декілька підстав для дисциплінарної відповідальності судді. До речі, закон навіть спеціально виокремлює одну з таких ситуацій, встановлюючи, що підставою для дисциплінарної відповідальності судді може бути використання ним статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди, якщо таке правопорушення не містить складу злочину або кримінального проступку (пункт 11 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

З огляду на наведене, не можна стверджувати, що в разі використання матеріалів кримінального провадження для потреб дисциплінарного провадження має місце підміна кримінального провадження дисциплінарним. Жодної підміни не відбувається, адже кожне із проваджень здійснюється з підстав та в порядку, визначених законом. Єдине, що їх поєднує (а не підміняє одне іншим), – це матеріали, які використовуються як докази в цих різних за предметом, суб’єктами здійснення та наслідками провадженнях.

Наведене узгоджується з Висновком Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) від 13 березня 2017 року № 880/2017 щодо кримінальної відповідальності суддів, за змістом пунктів 18, 53 якого дисциплінарна відповідальність має інші складові частини і застосовує різні стандарти доказування, на відміну від кримінальної відповідальності. Згідно з пунктом 53 цього Висновку «кримінальна і дисциплінарна відповідальності не є взаємовиключними: дисциплінарні санкції можуть так само застосовуватися у кримінальній справі з виправдувальним вироком, крім того, той факт, що кримінальну справу не порушено через неможливість встановити кримінальну провину або факти, не означає, що відповідним суддею не було скоєно ніяких дисциплінарних порушень, саме через різний характер обох типів відповідальності»; «важливість незалежності суддів під час виконання ними суддівських функцій не означає, що судді не повинні нести відповідальності. Необхідно забезпечити баланс між їхньою недоторканністю як засобом захисту від тиску і неправомірних дій з боку органів влади та приватних осіб (функціональна недоторканність) і тим фактом, що вони не повинні бути над законом (відповідальність)»; «якщо неправомірна поведінка судді здатна підірвати суспільну довіру до судової влади, в інтересах суспільства порушити дисциплінарне провадження щодо цього судді».

НС(Р)Д як доказ у дисциплінарному провадженні щодо судді

Наявність підстав для дисциплінарної відповідальності судді має бути підтверджена відповідними доказами. Закон України «Про Вищу раду правосуддя», який регламентує дисциплінарне провадження стосовно судді, оперує таким поняттям, як «докази» та містить посилання на них як на необхідну умову притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

За законом дисциплінарна скарга залишається без розгляду та повертається скаржнику, якщо вона не містить посилання на фактичні дані (свідчення, докази) щодо дисциплінарного проступку судді. Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватися з матеріалами справи.

Підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою Дисциплінарною палатою (ВРП) за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави. Чіткими та переконливими є докази, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (статті 44, 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Отже, закон не встановлює жодних обмежень щодо надання та використання доказів у дисциплінарному провадженні стосовно судді. Зі змісту закону можна лише визначити певні критерії, яким мають відповідати докази у дисциплінарній справі судді.

Докази мають бути:

– надані та отримані в межах дисциплінарного провадження. Надавати їх можуть учасники дисциплінарної справи (у тому числі скаржники), а отримувати – Дисциплінарні палати ВРП (ВРП);

– чіткими та переконливими для підтвердження існування підстав дисциплінарної відповідальності судді.

Інших умов (вимог) до доказів у дисциплінарній справі щодо судді закон не встановлює.

Поза всяким сумнівом такими доказами можуть бути й матеріали НС(Р)Д.

У межах цієї статті не піддаються сумніву встановлені КПК України гарантії захисту приватної сфери особи під час кримінального провадження. Згідно зі статтями 14, 15 КПК України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також невтручання у приватне і сімейне життя. Втручання у ці сфери допускається виключно на підставі вмотивованого судового рішення, у випадках, прямо передбачених законом, і лише з метою досягнення завдань кримінального провадження. Інформація, отримана внаслідок такого втручання, може використовуватися виключно для цілей кримінального провадження, у якому вона була отримана.

Однією з форм такого втручання є проведення НС(Р)Д. Відповідно до статті 256 КПК України результати НС(Р)Д можуть бути визнані доказами у кримінальному провадженні за умови дотримання встановленого законом порядку їх проведення та належного процесуального оформлення. Порядок засекречування та розсекречування таких матеріалів додатково регулюється підзаконними нормативними актами.

Використання результатів НС(Р)Д в інших цілях або передання інформації врегульовано статтею 257 КПК України, згідно з якою, якщо в результаті проведення НС(Р)Д виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора. При цьому, передання інформації, одержаної внаслідок проведення НС(Р)Д, здійснюється тільки через прокурора.

Отже, зазначена норма не встановлює заборони на використання матеріалів НС(Р)Д в інших цілях, крім цілей кримінального провадження, а визначає спеціальний порядок у разі їх використання в іншому кримінальному провадженні. Більше того, застосування у змісті цитованої статті сполучника «або» дозволяє дійти висновку про те, що КПК України прямо передбачає передання інформації, одержаної внаслідок проведення НС(Р)Д, із дотриманням відповідної процедури – тільки через прокурора.

Розголошення відомостей досудового розслідування, у тому числі матеріалів НС(Р)Д, до завершення розслідування допускається лише з письмового дозволу слідчого або прокурора та в обсязі, який вони визнають можливим (стаття 222 КПК України). Такий дозвіл є обов’язковою умовою для передачі матеріалів іншим органам чи особам.

Під час розгляду ВРП дисциплінарних справ щодо суддів не відбувається будь-якого «іншого» чи «нового» втручання у приватне життя, таємницю листування чи інше спілкування судді, ніж те, що вже здійснили в кримінальному провадженні й надали відповідні органи досудового розслідування та їх посадові особи в передбачений чинним законодавством України спосіб. Тобто, виключно ті матеріали НС(Р)Д, які вже були отримані в межах кримінального провадження та передані ВРП на підставі письмового дозволу слідчого або прокурора відповідно до статті 222 КПК України.

До того ж ВРП досліджує такі матеріали не як докази вчинення кримінального правопорушення, а виключно з точки зору наявності чи відсутності в діях судді ознак дисциплінарного проступку.

Дисциплінарне провадження щодо суддів здійснюється на підставі спеціального законодавства – законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Ці закони встановлюють автономну процедуру збирання, перевірки та оцінки доказів, яка не ототожнюється з кримінально-процесуальною процедурою доказування, що повністю відповідає закріпленому в чинному законодавстві України принципу пріоритету спеціального закону (lex specialis) над загальним (lex generalis). Дисциплінарна відповідальність суддів має самостійну правову природу і не є похідною від кримінальної відповідальності.

Наведене дає підстави для висновку про те, що закони України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя», які визначають підстави дисциплінарної відповідальності судді та порядок дисциплінарного провадження щодо нього, не містять жодних застережень стосовно надання / використання під час здійснення дисциплінарного провадження щодо судді матеріалів НС(Р)Д.

Отже, дисциплінарні органи (Дисциплінарні палати ВРП) та ВРП у своїй дисциплінарній практиці використовують матеріали НС(Р)Д, які здобуті органами досудового розслідування в установленому законом порядку, не є таємними (розсекречені в установленому порядку) та надані ВРП як докази, що підтверджують вчинення суддею дисциплінарного проступку.

Така дисциплінарна практика ВРП супроводжувалася аналізом законодавства, обговоренням правових підстав щодо можливості використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарних провадженнях стосовно суддів. Виникали дискусії щодо різних аспектів такого використання, що вважаємо цілком закономірним і навіть потрібним для конструктивного підходу до вирішення проблемних питань. Можливість використання таких матеріалів у дисциплінарних справах щодо суддів також була предметом дослідження Верховного Суду, про що ми детально зазначимо в цій статті.

Публічно висловлено позицію про те, що передання результатів НС(Р)Д та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України. При цьому посилаються на відповідні положення Конституції України, КПК України, Конвенції та інших міжнародно-правових документів, рішень Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та Конституційного Суду України, окремі думки суддів Верховного Суду тощо. Однак, попри наведення на підтримку цієї позиції великої кількості нормативних положень та широке використання практики ЄСПЛ, її висновки не є однозначними та переконливими.

«Таємність» відомостей, які використовує ВРП у дисциплінарному провадженні щодо судді, проходить червоною ниткою через усю розглядувану статтю. Однак у дисциплінарному провадженні щодо судді ВРП не використовує «таємних відомостей», оскільки надані їй (долучені до скарги) матеріали НС(Р)Д не є таємними. Свого часу такі матеріали були отримані в негласний спосіб і мали відповідний ступінь секретності. Але у процесі досудового розслідування вони були розсекречені, втратили статус таємних і могли використовуватися гласно для процесуальних потреб, зокрема у відкритих судових засіданнях під час розгляду питань щодо застосування запобіжного заходу, продовження строку досудового розслідування, накладання арешту на майно тощо.

До ВРП ці матеріали надійшли як «звичайні» матеріали кримінального провадження, дозвіл на використання яких поза таким провадженням надав слідчий чи прокурор у порядку, передбаченому чинним законодавством України, зокрема статтею 222 КПК України, законність чого підтверджує практика Верховного Суду, про що зазначено нижче в цій статті.

За таких умов публічною така інформація стає задовго до моменту долучення до матеріалів дисциплінарного провадження. Тому, на наше переконання, некоректно говорити про «використання таємних відомостей у дисциплінарному провадженні щодо судді».

Свій висновок про неможливість використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні щодо судді окремі автори аргументують тим, що ці матеріали «як правило, отримують унаслідок втручання у приватне спілкування», наголошуючи, що в контексті такого питання не порушується та не розглядається «питання правомірності чи неправомірності збирання доказів шляхом проведення відповідної НС(Р)Д, оскільки така дія проводиться в межах кримінального провадження та розгляд зазначених питань належить до компетенції суду (слідчого судді), визначеного кримінальним процесуальним законодавством України, та по суті є самостійним заходом судового контролю за органом досудового розслідування».

Мету своєї статті окремі автори визначають як спробу «обґрунтувати сумніви у правомірності використання матеріалів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, саме в дисциплінарному провадженні щодо судді». Видається, що такі застереження зроблені не випадково, адже встановлення факту, що докази мають законне походження, певною мірою руйнує таку концепцію. Річ у тім, що питання правомірності / неправомірності отримання відомостей, які можуть використовуватися як докази вчинення суддею дисциплінарного проступку, є принципово важливим. І якщо виходити з того, що такі докази були здобуті правомірно, то логічним буде й такий висновок – їх використання є правомірним (допустимим).

Водночас перевірка правомірності як проведення НС(Р)Д, так і отримання та можливості їх використання дисциплінарним органом завжди є предметом оцінки. Факти, які свідчили б про незаконність проведення НС(Р)Д, відсутність дозволу на використання їх результатів у дисциплінарній процедурі, незаконність отримання Дисциплінарною палатою ВРП тощо, можуть і повинні досліджуватися під час дисциплінарного провадження. І дисциплінарний орган має відповідні повноваження, щоб надати цим фактам відповідну оцінку для цілей саме дисциплінарного провадження, а не з метою судового контролю за органом досудового розслідування. 

Щодо стандарту доказування

Законом України від 06 вересня 2023 року № 3378-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» внесено зміни, зокрема статтю 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» доповнено частиною шістнадцятою, відповідно до якої підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою Дисциплінарною палатою (ВРП) за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави.

Чіткими та переконливими є докази, які з точки зору звичайної розсудливої людини у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Закон України «Про Вищу раду правосуддя» наділяє Дисциплінарні палати (ВРП) виключними повноваженнями щодо здійснення дисциплінарних проваджень стосовно суддів та ухвалення рішень про притягнення або про відмову у притягненні судді до дисциплінарної відповідальності на підставі власної оцінки дисциплінарним органом доказів, наданих / отриманих у межах дисциплінарного провадження, їх чіткості та переконливості для підтвердження існування підстави дисциплінарної відповідальності судді. Стандарт доказування вчинення дисциплінарного проступку в дисциплінарному провадженні суттєво відрізняється від стандарту доказування вчинення кримінального правопорушення в суді, що оминають своєю увагою прибічники позиції, відмінної від нашої.

Закони, що регламентують застосування інституту дисциплінарної відповідальності суддів, не визначають положень щодо поняття «докази» та особливостей доказування у дисциплінарному провадженні стосовно суддів.

Ознаками доказів є:

1) фактичні дані, тобто не самі факти, а відомості про них;

2) не будь-які фактичні дані, а лише ті, які необхідно встановити в дисциплінарному провадженні стосовно суддів;

3) фактичні дані, що втілюються в певній формі (засобах доказування).

Засобами доказування в дисциплінарних провадженнях стосовно суддів можуть бути:

1) документи, речові та електронні докази;

2) письмове пояснення судді щодо суті скарги;

3) пояснення судді, скаржника, їхніх представників, свідків та інших осіб, яких було викликано або запрошено взяти участь у засіданні дисциплінарного органу.

Оскільки закон безпосередньо не визначає засобів доказування у дисциплінарних провадженнях стосовно суддів, то цей перелік не є вичерпним і джерелом інформації про фактичні обставини, що мають значення для дисциплінарного провадження стосовно суддів, можуть бути й інші засоби доказування.

До загального предмета доказування в дисциплінарному провадженні стосовно суддів можна віднести:

1) обставини, що мають значення для встановлення належності суб’єкта, який подав дисциплінарну скаргу;

2) обставини, що мають значення для ухвалення рішення про прийнятність дисциплінарної скарги для розгляду;

3) обставини, які зазначені у скарзі, і які можуть свідчити про вчинення суддею дисциплінарного правопорушення (обставини, які ймовірно містять ознаки складу дисциплінарного проступку);

4) факти порушення суддею обов’язків судді, що містять ознаки відповідного дисциплінарного проступку та підтверджують винуватість судді у його вчиненні (обставини, що містять ознаки складу дисциплінарного проступку);

5) обставини, що мають значення для правильного вирішення дисциплінарної справи та призначення виду дисциплінарного стягнення (обставини, що пом’якшують та/або обтяжують відповідальність судді, а також обставини, що характеризують особу судді, тощо).

Виділяють два стандарти доказування в дисциплінарному провадженні:

1) стандарт «мінімально достатній рівень доказів» (стандарт «substantial evidence»);

2) стандарт «чіткі та переконливі докази».

Стандарт «мінімально достатній рівень доказів», як правило, використовується щодо встановлення обставин (фактів), які пов’язані з прийняттям окремих процедурних рішень, що визначають рух дисциплінарного провадження (у більшості вони встановлюються на стадії попередньої перевірки дисциплінарної скарги, вивчення матеріалів для встановлення ознак вчинення суддею дисциплінарного проступку, ухвалення рішення про залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги, відмову у відкритті дисциплінарної справи або відкриття дисциплінарної справи).

Застосування цього стандарту виправдано, оскільки на цій стадії дисциплінарного провадження необхідно перевірити обставини (факти), що підтверджують прийнятність або неприйнятність дисциплінарної скарги для розгляду, і обставини (факти), які свідчать про можливість вчинення суддею дисциплінарного проступку. З огляду на зазначене досить часто у практиці ВРП під час подання документів до Дисциплінарних палат ВРП використовують словосполучення «у діях судді вбачаються ознаки дисциплінарного проступку».

Стандарт «чіткі та переконливі докази» – це доказування до обставин (фактів), які мають значення для вирішення дисциплінарної справи по суті (встановлення винуватості судді у вчиненні дисциплінарного проступку і призначення відповідного виду дисциплінарного стягнення або відмова у притягненні судді до дисциплінарної відповідальності тощо) і які встановлюються на таких стадіях: підготовка дисциплінарної справи до розгляду, розгляд дисциплінарної справи та ухвалення рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову в притягненні судді до дисциплінарної відповідальності та розгляд скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову в притягненні судді до дисциплінарної відповідальності.

Цей стандарт доказування є вищим за стандарт «баланс імовірностей», який, як правило, використовується в цивільному провадженні, але нижчим за стандарт «поза розумним сумнівом», який використовується переважно в кримінальному провадженні.

Процедуру доказування в межах дисциплінарного провадження щодо суддів визначено спеціальним законодавством, яке не містить обмежень щодо допустимості доказів, отриманих за результатами НС(Р)Д.

Окремо слід зазначити, що на відміну від органів досудового розслідування дисциплінарні органи ВРП мають значно менше процесуальних і ресурсних можливостей зі збору доказів. Ця обставина зумовлена як правовою природою дисциплінарного провадження, так і функціональним призначенням ВРП. ВРП не наділена повноваженнями здійснювати слідчі (розшукові) дії чи НС(Р)Д, застосовувати заходи процесуального примусу або самостійно формувати доказову базу шляхом втручання у сферу приватного життя особи.

Обмеженість інструментарію збору доказів компенсується іншим механізмом – можливістю використання вже наявних доказів, отриманих у межах інших юридичних процедур, насамперед кримінального провадження. Саме тому для дисциплінарного провадження характерним є «похідний» характер доказування: ВРП не створює нових доказів, а витребовує, досліджує та оцінює матеріали, які зібрані уповноваженими органами в межах їхньої компетенції, за умови законності джерела їх походження.

У цьому контексті використання розсекречених матеріалів НС(Р)Д набуває особливого значення. Оскільки такі матеріали було здобуто із застосуванням передбаченого чинним законодавством механізму, недоступного для дисциплінарних органів, їх подальше залучення до дисциплінарної справи дає змогу ВРП повно і всебічно оцінити поведінку судді, без виходу за межі власних повноважень. При цьому ВРП самостійно дає оцінку відповідним відомостям виключно у площині дисциплінарної відповідальності, що було підтверджено практикою Великої Палати Верховного Суду.

Водночас під час оцінювання розсекречених матеріалів НС(Р)Д суддя завжди має право та можливість: 1) повністю ознайомитися з ними та підставами для їх отримання як органом слідства, так і ВРП; 2) надати свої заперечення щодо їх достовірності та законності; 3) оскаржити рішення Дисциплінарної палати до ВРП та до Верховного Суду. Отже, під час «роботи з НС(Р)Д» судді надаються всі необхідні процесуальні гарантії для забезпечення справедливості процесу.

Сталість практики ВРП і Верховного Суду

Практика дисциплінарних органів ВРП і ВРП щодо можливості використання матеріалів кримінального провадження в дисциплінарному провадженні є сформованою і послідовною, адже відповідна позиція знаходить одностайну підтримку членів ВРП, зокрема відображається в одноголосному прийнятті ними відповідних рішень[1].

Усталеною є і практика Великої Палати Верховного Суду у відповідних правовідносинах.

Зокрема, у постановах від 14 березня 2019 року у справі № 9901/789/18, від 18 червня 2019 року у справі № 9901/699/18, від 02 вересня 2020 року у справі № 9901/213/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків щодо можливості використання таких доказів, як протоколи НС(Р)Д, під час дисциплінарного провадження, посилаючись, зокрема, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 та від 29 січня 2019 року (справи № 800/454/17, № 9901/728/18 відповідно).

У постанові від 29 січня 2019 року у справі № 9901/728/18 Велика Палата Верховного Суду відхилила доводи особи на спростування вчинення нею дисциплінарного проступку у зв’язку із закриттям провадження у справі про адміністративне правопорушення, вказавши, що суд у межах розгляду цієї справи не досліджує питання наявності або відсутності вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення, а надає правову оцінку обставинам наявності або відсутності вчинення прокурором дисциплінарного проступку в частині порушення норм професійної етики. Крім того, Верховний Суд указав, що закриття провадження у справі про вчинення адміністративного правопорушення у зв’язку з відсутністю складу цього проступку не означає, що фактичні обставини діяння не містять ознак іншого виду правопорушення взагалі.

У постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 9901/918/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відомості, необхідні Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів для здійснення своїх повноважень, можуть бути отримані з будь-яких джерел у порядку, встановленому законодавством.

Тому Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів витребувала та отримала необхідні для ухвалення оскаржуваного рішення копії матеріалів кримінального провадження, дозвіл на використання яких у межах дисциплінарного провадження відповідно до статті 222 КПК України надав безпосередньо прокурор. Беручи до уваги зазначене, Велика Палата Верховного Суду визнала помилковими доводи позивача, що матеріали НС(Р)Д не можуть бути доказами в дисциплінарному провадженні.

У постанові від 20 травня 2019 року у справі № 815/2658/17 Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що доводи скаржника про неможливість використання матеріалів НС(Р)Д під час розгляду цієї адміністративної справи є необґрунтованими та безпідставними. Будь-які свідчення та інші матеріали, зібрані в межах кримінального провадження, повинні бути оцінені органами слідства і судом. В кожній із стадій процесу оцінка доказів має свої особливості, які пояснюються відмінними умовами і задачами даної стадії. Так, оцінка доказів, здійснена в стадії досудового слідства, носить лише попередній характер. Вирішення питання кримінального судочинства про винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, здійснюється тільки судом на основі доказів, досліджених в ході судового розгляду. Натомість, підставою для винесення у цій справі відповідачем оскаржуваного наказу стали обставини вчинення позивачем дій, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури, тобто судом в рамках розгляду даної справи не досліджується питання наявності або відсутності вини в діях позивача, а надається правова оцінка обставинам наявності або відсутності вчинення особою дисциплінарного проступку. Таким чином, суди попередніх інстанцій мали повноваження оцінювати матеріали досудового слідства, що здійснюється стосовно позивача, виключно як доказ підтвердження факту наявності у нього позаслужбових стосунків з третіми особами, спілкування з ними щодо процесуальних дій, які планувалося вчинити у кримінальному провадженні № 12016160160000974.

Узагальнюючи наведене, слід констатувати наявність усталеної правозастосовної практики, відповідно до якої розсекречені матеріали НС(Р)Д можуть правомірно використовуватися у дисциплінарних провадженнях.

Погоджуючись із висновками ВРП, Велика Палата Верховного Суду також підтвердила, що дисциплінарний орган має повноваження не лише досліджувати розсекречені протоколи НС(Р)Д, а й надавати самостійну оцінку зафіксованим у них відомостям виключно в межах дисциплінарного провадження, без підміни кримінально-правової оцінки поведінки судді. Така оцінка здійснюється крізь призму дотримання суддею стандартів службової та професійної етики, що підкреслює автономність дисциплінарної відповідальності суддів від кримінальної.

Отже, аргументи про принципову неможливість використання в дисциплінарному провадженні доказів, отриманих у межах кримінального провадження, не знаходять підтримки ні у практиці ВРП, ні у правових висновках Великої Палати Верховного Суду.

Щодо послідовності судової практики Верховного Суду варто окремо зауважити, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) наголосила на необхідності «дбати про забезпечення юридичної визначеності та послідовності». Згідно з пунктом 49 цього Висновку «судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні».

Розглядаючи питання правової визначеності судових рішень та відповідаючи на питання про те, чи повністю забезпечено єдине тлумачення судової практики в усіх судових органах, Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) в оновленому Висновку від 16 грудня 2025 року «The Updated Rule Of Law Checklist» також відобразила позицію, згідно з якою судові рішення повинні бути викладені чіткою та зрозумілою мовою і відповідати прецедентній практиці з відповідного питання. Єдине застосування законів підвищує сприйняття громадськістю справедливості та правосуддя, а також довіру до здійснення правосуддя. Крім того, принцип res judicata (остаточність судових рішень) означає, що після остаточного розгляду апеляції подальші апеляції неможливі. Остаточні судові рішення повинні виконуватися, якщо немає вагомих підстав для їх перегляду. Відступ від res judicata виправданий лише в тому випадку, якщо це необхідно через обставини істотного та непереборного характеру. (пункти 54, 55, 58 оновленого Висновку)[2].

Стосовно питання обов’язковості висновків Верховного Суду та механізмів відступу від них обґрунтовано позицію, що: «висновок Верховного Суду про застосування норм права має формулюватись експліцитно за формулою квазінорми про те, як слід застосовувати відповідну норму права, тобто таким чином, щоб висновок міг слугувати засновком в умовиводі для вирішення цієї та інших подібних справ, де другим (меншим засновком) будуть твердження про існування відповідних фактів, з якими норма пов’язує таке своє застосування»[3].

Сама ж Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 дійшла висновку, що «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».

Подібні за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду наводила в інших справах. Наприклад, у пункті 8.21 постанови від 15 жовтня 2025 року у справі № 907/882/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «неодноразово наголошувала, що необхідність відступу від висновку щодо застосування норми (норм) права виникає з певних визначених об’єктивних причин, які повинні бути чітко окреслені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи».

Така позиція Верховного Суду відповідає і практиці ЄСПЛ, який у § 70 Рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom» щодо заяви № 27238/95 вказав, що «в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не має відступати від попередніх рішень за браком належної для цього підстави».

На наш погляд, сформована практика Великої Палати Верховного Суду в питаннях застосування в дисциплінарних провадженнях щодо суддів як доказів матеріалів кримінального провадження, отриманих ВРП виключно в законний спосіб, є усталеною і зрозумілою. Така практика є ефективною та передбачуваною, відповідає принципу правової визначеності у відповідних правовідносинах і сприяє утвердженню однакових підходів у правозастосуванні дисциплінарних органів ВРП, ВРП, а також Верховного Суду.

Отже, оскільки останніми роками суспільні відносини в цій сфері є усталеними, як і загалом відповідне правове регулювання, то у ВРП відсутні жодні підстави для відступу від сформованої практики у вказаних правовідносинах.

Публічне та приватне життя: вимір ЄСПЛ і міжнародний досвід

У публічному обговоренні питань, яким присвячено цю статтю, фактично мають місце зміщення акцентів і підміна понять, що, вочевидь, мають за мету забезпечити «обґрунтованість» висновку щодо неможливості використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарних провадженнях стосовно суддів.

Значну частину таких доводів присвячено питанням, чи має місце у процесі здійснення НС(Р)Д втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції і чи було таке втручання виправданим. Тобто акцентується на діяльності органів досудового розслідування з проведення НС(Р)Д, однак це не є предметом розгляду ВРП в межах дисциплінарних проваджень щодо суддів.

Ніхто не може заперечити гарантованого Конституцією України та міжнародно-правовими актами права на повагу до приватного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. І це не потребує жодних обґрунтувань. Питання в іншому: у наявності правових підстав для обмеження вказаних прав, для втручання в ці права у визначених законом випадках та спосіб. І якщо таке обмеження / втручання відбувалося за наявності законних підстав у передбачений законом спосіб, то й результати такого втручання (в цьому разі шляхом проведення НС(Р)Д) є законними.

Міжнародно-правові документи, Конституція та закони України визначають випадки й підстави для обмеження таких прав. Втручання у приватне спілкування, зокрема, може мати місце під час проведення НС(Р)Д, підстави та порядок здійснення яких регламентовано КПК України.

ЄСПЛ у своїй практиці дотримується позиції, що притягнення особи до дисциплінарної відповідальності на підставі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися під кутом зору правил службової етики, навіть якщо особу у кримінальному провадженні було виправдано (див. рішення від 06 жовтня 1982 року у справі «X. v. Austria» щодо заяви № 9295/81) або таке провадження було закрито (див. рішення від 07 жовтня 1987 року у справі «C. v. the United Kingdom» щодо заяви № 11882/85) не є порушенням статті 6 Конвенції.

Гарантована пунктом 2 статті 6 Конвенції презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (рішення ЄСПЛ від 11 лютого 2003 року у справі «Ringvold v. Norway» щодо заяви № 34964/97). Отже, зазначена гарантія не може бути поширена на дисциплінарні провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов’язків цивільного характеру (стандарти доказування в дисциплінарній процедурі та у кримінальному провадженні істотно відрізняються).

Зазначені позиції ЄСПЛ послідовно враховує Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справ у подібних правовідносинах, зокрема, але не вичерпно, в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (провадження № П/9901/87/18), від 22 січня 2019 року у справі № 800/454/17 (провадження № П/9901/141/18); від 12 вересня 2024 року у справі № 990SCGC/12/24 (провадження № 11-138сап24); від 03 липня 2025 року у справі № 990SCGC/14/25 (провадження № 11-137сап25).

Стосовно релевантності практики ЄСПЛ щодо питань, окреслених у цій статті, доцільно зауважити таке.

Розглядаючи скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції в контексті справедливості цивільно-правового розгляду, ЄСПЛ наголосив на необхідності з’ясування того, чи було провадження загалом, з урахуванням способу отримання доказів, справедливим. Це передбачає аналіз стверджуваної «незаконності» та, якщо йдеться про порушення іншого права, гарантованого Конвенцією, характеру виявленого порушення. Щодо оцінки характеру протиправності або встановленого порушення Конвенції, то питання про те, чи використання як доказу інформації, отриманої з порушенням статті 8 Конвенції або національного законодавства, зробило судовий розгляд загалом несправедливим, що суперечить статті 6 Конвенції, має визначатися з урахуванням усіх обставин справи, у тому числі поваги до права заявника на захист, а також якості та важливості відповідних доказів. Зокрема, необхідно перевірити, чи було надано заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити їх використання. Крім того, необхідно враховувати якість доказів, а також питання про те, чи обставини, за яких їх було отримано, ставлять під сумнів їхню достовірність або точність (рішення від 17 жовтня 2019 року у справі «López Ribalda and Others v. Spain» щодо заяв № 1874/13, № 8567/13, §§ 150–152).

Однак посилання опонентів на зазначене рішення ЄСПЛ у контексті теми цієї статті жодним чином не доводить неможливості використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні щодо судді. Це рішення лише акцентує на двох ключових моментах: по-перше, докази мають бути отримані в законний спосіб, по-друге, заявника (у нашому випадку – суддю, стосовно якого розглядається дисциплінарна справа) має бути забезпечено можливістю оскаржити достовірність доказів та заперечити їх використання.

У разі використання в дисциплінарному провадженні щодо судді матеріалів, отриманих у результаті проведення НС(Р)Д, обидві ці вимоги дотримуються.

Необхідно керуватися тим, що матеріали НС(Р)Д, які додаються як докази до дисциплінарної скарги або долучаються до дисциплінарної справи щодо судді, отримані в законний спосіб: проведення НС(Р)Д було відповідним чином санкціоноване, його результати оформлені та надалі розсекречені в передбаченому законом порядку, відповідні матеріали надані ВРП та долучені до дисциплінарної справи з дозволу компетентних осіб, які здійснюють досудове розслідування або процесуальне керівництво у кримінальному провадженні. Якщо у процесі розгляду дисциплінарного провадження буде встановлено інше (що НС(Р)Д було проведено з порушенням закону), то ВРП має право відхилити надані їй матеріали НС(Р)Д і не брати їх до уваги під час ухвалення рішення щодо наявності / відсутності в оскаржуваних діях судді дисциплінарного проступку.

Водночас суддя, стосовно якого здійснюється дисциплінарне провадження, відповідно до нормативно визначених правил проведення такого провадження має право поставити під сумнів достовірність матеріалів НС(Р)Д як доказів та заперечити їх використання в дисциплінарному провадженні. ВРП, зі свого боку, зобов’язана розглянути та врахувати аргументи судді щодо таких сумнівів і заперечень.

Наведене свідчить про те, що, апелюючи до можливості використання матеріалів кримінального провадження у дисциплінарному провадженні щодо судді, дослідники посилаються на фактично нерелевантні рішення ЄСПЛ, які, на їхню думку, мають прецедентне значення у відповідних правовідносинах з точки зору втручання у приватне життя суддів, стосовно яких здійснюється дисциплінарне провадження.

Наприклад, у рішенні від 29 червня 2017 року у справі «Affaire Terrazzoni c. France» щодо заяви № 33242/12, яка стосувалася можливості використання в дисциплінарному провадженні проти судді стенограми телефонної розмови, яка була перехопленої в межах кримінального провадження, ЄСПЛ, серед іншого, вказав, що оскаржуване втручання було здійснене відповідно до закону та мало на меті встановлення істини у зв’язку з початковим кримінальним провадженням.

Крім того, у рішенні від 18 січня 2022 року у справі «Adomaitis v. Lithuania» щодо заяви № 14833/18, яка стосувалася звільнення заявника (керівника установи виконання покарань) у межах дисциплінарного провадження на підставі інформації, зібраної в кримінальному провадженні (відкрите за підозрою в тому, що заявник за плату покращував умови відбуття засудженими покарання, а також надавав їм пільги; було припинене у зв’язку з відсутністю достатніх доказів), ЄСПЛ визнав пропорційним і допустимим використання такої інформації з метою притягнення заявника до дисциплінарної відповідальності. Водночас це питання було ретельно досліджено та обґрунтовано національними судами, а заявник не заперечував проти достовірності використаної інформації.

Можливість використання в дисциплінарному провадженні щодо судді матеріалів кримінального провадження, крім практики ЄСПЛ, підтверджується й національною судовою практикою окремих країн Європи.

Детальний аналіз такої практики здійснював дисциплінарний інспектор ВРП В. Плескач[4], тому, не вдаючись до деталізованих цитувань цього дослідження, зазначимо його основні, на наше переконання, тези:

– у судовій практиці Федеративної Республіки Німеччини суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності на основі доказів кримінального провадження (прослуховування телефонних розмов, приховане спостереження, моніторинг), навіть якщо його не звинувачують у злочині в цьому провадженні, але отримані докази свідчать про порушення суддівської етики;

– в Естонській Республіці суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності з використанням матеріалів кримінальної справи, яку ще остаточно не розглянули. Хоча дисциплінарне провадження може не стосуватися діяння, що є предметом кримінального провадження, але докази, зібрані під час цього провадження, дають уявлення про неналежну поведінку судді;

– у практиці Республіки Молдови матеріали кримінальних проваджень у дисциплінарних провадженнях щодо суддів приймаються як докази на загальних засадах;

– в Литовській Республіці передбачається можливість здійснення стосовно судді дисциплінарного провадження щодо фактів, які також є предметом кримінального провадження – навіть до ухвалення вироку суду у кримінальній справі;

– у Республіці Хорватії матеріали кримінального провадження можуть бути використані як докази в дисциплінарному провадженні.

Наведене сукупно свідчить, що практика правозастосування як ЄСПЛ, так і національних судових органів низки розвинутих країн Європи передбачає можливість використання матеріалів кримінального провадження, а зокрема результатів НС(Р)Д, у дисциплінарних справах.

Використання таких матеріалів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів розглядається як важливий елемент, що дає змогу оцінити належну поведінку судді, дотримання ним правил суддівської етики. На наш погляд, це прямо впливає на формування довіри до судової влади та авторитету правосуддя загалом.

Більше того, у рішенні від 08 липня 2021 року у справі «Берлізев проти України» щодо заяви № 43571/12 ЄСПЛ дійшов висновку про явну необґрунтованість скарги в частині використання незаконного доказу і відхилив її як неприйнятну згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції. У рішенні ЄСПЛ зазначив, шо в цій справі розмова заявника з Г. була таємно записана без отримання попереднього дозволу суду, що стало порушенням національного законодавства та статті 8 Конвенції. Стосовно статті 6 Конвенції з матеріалів справи вбачається, що спірний доказ не був єдиним у справі, і суди посилалися на інші матеріали, зокрема показання свідків, висновки експертів і речові докази. Навіть припускаючи, що спірний доказ мав вирішальне значення для визнання заявника винним – на що заявник не скаржився, наголошуючи лише на його важливості, – цей елемент не був визначальним для оцінки Судом справедливості судового розгляду загалом (див. пункт 37 рішення у справі «Khan v. the United Kingdom» щодо заяви № 35394/97). У зв’язку з цим Суд наголошує, що заявнику ніколи не перешкоджали оскаржити достовірність і точність спірного доказу та заперечити проти його використання у кримінальному провадженні щодо нього. Однак, попри наявність процесуальних гарантій протягом усього кримінального провадження, заявник не скористався ними в судах першої та апеляційної інстанцій (див., для порівняння, пункти 44, 45 зазначеного рішення у справі «Башіч проти Хорватії»).

Висновки

Матеріали кримінального провадження можуть разом з іншими доказами використовуватись для встановлення ВРП наявності або відсутності в діях судді ознак дисциплінарного проступку.

Притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не поставлено в залежність від обов’язкової наявності судового рішення, яким суддю було б визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, склад якого передбачає відповідні діяння.

ВРП не встановлює і не може встановлювати вину за законом про кримінальну відповідальність, не визначає, чи містять дії судді склад кримінального правопорушення. ВРП лише оцінює факти крізь призму наявності або відсутності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження.

Реалізовуючи надані чинним законодавством повноваження, ВРП досліджує матеріали НС(Р)Д не відокремлено від інших доказів, а сукупно з ними – об’єктивно та всебічно. Такий підхід є дієвим механізмом забезпечення незалежності судової влади, утвердження довіри до судової влади й авторитету правосуддя, а також формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів.

З огляду на наведене вище є підстави для висновку про відсутність правової проблеми у використанні як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів матеріалів кримінальних проваджень, зокрема результатів НС(Р)Д.

[1] Див., наприклад:

Рішення ВРП від 07 жовтня 2024 року № 3051/0/15-24 (https://hcj.gov.ua/doc/doc/47859);

Рішення ВРП від 04 березня 2025 року № 396/0/15-25 (https://hcj.gov.ua/doc/doc/50906).

[2] Оновлений Висновок Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) від 16 грудня 2025 року «The Updated Rule Of Law Checklist». https://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD(2025)002-e

[3] Пільков Костянтин. Висновки Верховного Суду: формула висновку, його обов’язковість та механізм відступу. http://www.lsej.org.ua/8_2023/46.pdf

[4] Плескач Вячеслав. Матеріали негласних слідчих дій (НСРД) в дисциплінарних справах щодо суддів в зарубіжній практиці: Німеччина, Естонія, Молдова, Литва, Хорватія. https://constitutionalist.com.ua/materialy-nehlasnykh-slidchykh-dij-nsrd-v-dystsyplinarnykh-spravakh-shchodo-suddiv-v-zarubizhnij-praktytsi-nimechchyna-estoniia-moldova-lytva-khorvatiia/

13.01.2026