«Все життя кричала, що я до армії не піду», – офіцерка відділення збору та евакуації поранених

Знйомтесь, це Олена на псевдо «Лисичка».

«У мене рудий хвіст! І мене так називали ще з 2019 року, з моменту, як я потрапила в добровольчий батальйон», – розповідає Олена про походження свого псевдо.

Про вибір стати військовим медиком, молодь в армії та як з тилової частини прийшла в бойовий підрозділ, читайте у нашому матеріалі.

«Пішла на службу і не шкодую абсолютно»

У мене вся сім’я військові — мама, тато, дядьки: і морський флот у нас був, і танкісти, і зв’язківці. І я все життя кричала: «Я не хочу в армію!». Пішла в медицину разом з братом. Закінчила медичний коледж за фахом фельдшер-лаборант. Спочатку працювала в приймальному відділенні та реанімації, у нас була ургентна лікарня. Після того, як закінчила у медичному університеті кафедру та курси підвищення квліфікації була завідувачкою лабораторії у лікарні. У 2016 році підписала контракт і потрапила до Державної спеціальної служби транспорту Міноборони, про що не шкодую абсолютно. Це був для мене трамплін у військовій службі. Була начальником відділу забезпечення. Життя було стабільне, кабінетне, паперове, але хотілося себе реалізувати, більше користі приносити. Я займалася закупівлею броні, касок, спорядження та одягу. Чи будуть хлопці нагодовані, чи будуть вони в теплі теж від нас залежало, я вважаю це великий внесок у нашу перемогу. А хотілося реалізувати себе як медик. У 2019 році підпільно пірнула в добробат, взяла відпустку і поїхала туди на 2 тижні.

Про службу під час повномасштабного вторгнення

Мене собака стягнула з ліжка вдома, такого ніколи не було. Так я прокинулася і зателефонував оперативний черговий сказавши, що почалася війна. Ми всі з'їхалися у підрозділ, в частину, нам видали зброю, ми заступили на бойове чергування, жили в частині. Потім почалася мобілізація, до нас почали приходити призвані по мобілізації військовослужбовці, ми їх забезпечували. У нас було відділення логістики, ми їх одягали, взували, годували, давали зброю, розселяли і потім вони вже вибували до підрозділів, це було на Львівщині. Згодом виїжджали в різних напрямках — забирали майно та  підвозили забезпечення. 

«Було таке відчуття, що я не на тому місці»

Останнім часом було таке відчуття, що я не на тому місці, не в той час. Я маю бути в іншому місці і мені хотілося себе реалізувати у медичному напрямку. І це зійшлося, що я потрапила сюди. 26 травня цього року я звільнилася зі служби і 30 травня я мобілізувалася в ДПСУ. У Луганському прикордонному загоні запропонували цікаву посаду, на якій я зараз — офіцерка відділення збору та евакуації поранених відділу медичного забезпечення. Це керування евакуацією поранених, їх збір з точки евакуації, перевезення до пункту стабілізації, до шпиталю. Ця посада не прив’язується до конкретного роду діяльності в медицині. Я можу займатися як і евакуацією, так і стабілізацією поранених, тим чим займаються бойові медики.

Про команду медиків загону та нестачу кваліфікованих кадрів

У нас команда мрії! «Нас мало, знаєте, але ми в тельняшках», – як то кажуть. Працюємо, стараємося, у нас як молоді кваліфіковані спеціалісти, так і старші. Очікуємо максимально викластись, максимально надати швидку допомогу, кваліфіковану. Не знаю як правильно про це розповісти. Те, що будемо працювати злагоджено і максимально будемо корисні, ефективні — це так.

Нас не вистачає! Не вистачає кваліфікованих лікарів, хірургів, медичних сестер, фельдшерів, навіть санітарів не вистачає, щоб хоча б мали якесь поняття елементарне. Санітарів ми можемо навчити, у нас є досить така сильна база, але нам треба люди, треба дуже.

Про зміну поколінь в армії і людяність 

Більш вільніше стало, і навіть спілкування вищого керівництва з простим особовим складом: солдатським, сержантським стало простіше. Немає такого розмежування: «Я старший офіцер, а ти – солдат, ти – ніхто», – зараз такого немає, більш людяніше, якось, рівніше. І керівний склад став набагато молодше, у нас багато підполковників, яким по 35 років, є набагато молодші. І це якось, сприймається з такої точки зору, не старого паркетно-кабінетного генерала, який сидів все життя в кабінеті і писав папірці.

Армія розвивається, не стоїть, стало набагато краще, є з чим порівняти. Ходили стройовою, в навчальному центрі, що аж п’яти горіли і берці розліталися, а зараз до цього простіше ставляться, але також вимагають.

Зараз є дійсно люди, які служили, бачать це все зсередини і вони пішли на керівні посади, і керують з тієї точки зору, де вони були, що бачили, як вони були на лінії оборони, несли службу і це все реалізовують в життя…