Бабин Яр. 85 років по тому

Бабин Яр — це місце, де світ зламався. Місце безнадії й страху, що стало однією з найчорніших сторінок Голокосту.

Восени 1941 року нацисти за лічені дні розстріляли десятки тисяч київських євреїв. Згодом це урочище стало місцем масових убивств ромів, українських підпільників, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні та інших людей. Ця земля просякнута невимовним болем тисяч людей, позбавлених життя через своє походження, переконання чи вразливість.

Десятиліттями ми повторювали «Ніколи знову», наче закляття. Вірили, що пам’ять захистить. Що згарища минулого століття назавжди отверезили людство. Що після всього пережитого світ уже не дозволить собі повернутися до того, що одного разу ледь не знищило його.

Але «Ніколи знову» не спрацювало.

Знову є.

Історія не залишилася в минулому. Знову один  божевільний сусід вирішив, що має право викреслювати з життя цілі міста й народи.

Знову є Бабин Яр.

Він розрісся новими ярами по нашій знівеченій землі — Бучею, Ізюмом, Маріуполем та іншими місцями, де російська окупація залишила по собі братські могили, зруйновані домівки й невимовне горе.

Це вже не тільки біль пам’яті — це біль нашого сьогодення. Це могили, біля яких ми стоїмо не через десятиліття, а сьогодні.

Чому?

Звідки в людині здатність знецінювати чуже життя? Чому уроки, оплачені мільйонами людських доль, виявляються безсилими перед новою жадобою нищити? Чому через 85 років після трагедії Бабиного Яру ми знову мусимо виборювати своє право жити, а світ знову стає свідком масових убивств, які колись присягався ніколи не допустити?

Людське життя не може бути цифрою в статистиці.

Людина не може бути мішенню лише тому, що хтось вирішив її знищити.

«Ніколи знову» має бути не просто словами.