Бабин Яр: 85 років потому. Пам’ять, яка говорить про сьогодення
85 років тому Бабин Яр став однією з найстрашніших точок відліку нацистського терору — місцем, де людей позбавляли життя лише за те, ким вони народилися. Круглий стіл «Бабин Яр: 85 років потому», організований Державною службою України з етнополітики та свободи совісті, став чимось значно більшим, ніж просто рефлексією над подіями 1941 року чи вшануванням пам’яті загиблих. Це була розмова про зміну оптики — від звуженого меморіального дискурсу до глибинного розуміння механізмів масового насильства.
Учасники зустрічі — історики, громадські діячі, релігійні службовці та посадовці — зібралися, щоб без пафосу й формалізму подивитися на трагедію ширше. Прагнули зрозуміти: як суспільство крок за кроком сповзає у прірву тоталітарного божевілля? Як виникає й розростається ідеологічне зло, і чому на певних етапах історії окремі групи стають «не такими», «небезпечними» чи «зайвими»? Поруч із Голокостом у розмові звучали історії геноциду ромів, переслідувань українців та долі багатьох інших жертв нацистського режиму — усіх тих, чий біль тривалий час залишався на периферії радянської офіційної історії.
Це була розмова не про «змагання трагедій», а про право на пам&8217;ять і повернення людських імен. Про те, що допомагає зберегти гідність та моральний орієнтир тоді, коли звичні правила й норми навколо розпадаються на порох.
Та найболючіший вимір цієї зустрічі полягав у її сучасному контексті. Сьогоднішня Україна, яка переживає жахи Бучі, Ізюма, Маріуполя та багатьох інших міст і сіл, наочно доводить: масове насильство — це не застиглий музейний експонат і не далеке минуле. Зло має здатність повертатися, якщо воно не було вчасно й безкомпромісно засуджене, а гасло «Ніколи знову» виявляється беззахисним перед сучасною агресією.
Символічно й моторошно: саме в ті хвилини, коли в залі говорили про Бабин Яр і механізми тоталітарного терору, російський обстріл накрив Київ, а ворожий «шахед» улучив у будівлю Президії Національної академії наук України. За кількасот метрів від учасників дискусії гинули люди. Минуле і теперішнє цього дня опинилися поруч не в теорії чи на сторінках підручників, а буквально за вікном.
Цей матеріал — спроба дати чесні відповіді на найскладніші запитання: як стається так, що людей починають винищувати за етнічну належність, мову, ідентичність чи любов до власної держави? І чи здатне людство розпізнавати цей шлях до злочину раніше, ніж стане занадто пізно?
Сприйняття трагедії завжди починається з особистого досвіду та родинної пам’яті, яка передається з покоління в покоління попри будь-які заборони. Проте історія показує, що знати про трагедію — не означає запобігти їй у майбутньому.
Йосип Зісельс:
«Єдиний урок історії, який я засвоїв дуже добре, полягає в тому, що жодних уроків в історії немає: їх ніхто не вивчає, ніхто не переносить на своє сьогоднішнє життя й ніхто не користується ними, коли виникають нагальніші проблеми чи ідеологічні потреби. Якби на початку ХХ століття людство усвідомило те, що сталося під час геноциду вірмен, ми б не пережили ані Голодомору, ані Голокосту. Але світ і досі не має дієвих механізмів, щоб зупиняти тиранів».
Десятиліттями радянський режим намагався зрівняти та знеособити жертв Бабиного Яру, закриваючи тему специфічного націлювання нацистів на єврейську спільноту та замовчуючи трагедію інших груп. Сьогодні український дискурс полягає в тому, щоб бачити всю повноту цієї трагедії, де кожна людина — це цілий Всесвіт.
Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту; провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України:
«У радянські часи відбулося забуття всіх жертв Бабиного Яру, але говорити про євреїв забороняли насамперед. Сьогодні виклик для нас — усвідомити, що це частина саме української історії та культури пам’яті. Бабин Яр — це і символ Голокосту, де в перші дні вбивали киян-євреїв тільки за факт народження, і місце, де згодом загинули українські націоналісти, цивільні містяни, військовополонені, роми та пацієнти лікарень».
Пам’ять стає справжньою і стійкою лише тоді, коли її носіями стають самі спільноти, а не лише зовнішні дослідники чи державні директиви. Історія боротьби за меморіалізацію ромських жертв Бабиного Яру — яскравий приклад самоорганізації та відстоювання власної історії.
Наталя Зіневич, головна редакторка медіа &8220;Погляд&8221;, регіонального онлайн-медіа Київщини, кандидатка історичних наук, українська дослідниця та експертка в царині історіографії, ромських студії, усної історії та студій пам&8217;яті:
«Історія пам’ятного знака у вигляді ромської кибитки руйнує стереотип, ніби жертви лише чекають на допомогу. У 1990-х роках самі ромські родини збирали власні кошти, щоб позначити місце пам’яті своїх близьких. Пам’ять стає справжньою тоді, коли вона затребувана самими спільнотами й країною. Коли ми повертаємо в публічний простір конкретні людські долі, абстрактна трагедія перетворюється на живу історію».
Бабин Яр — це складний історичний вузол, де перетиналися долі людей різних національностей і переконань. Відсутність тривалий час послідовної державної політики пам’яті створювала вакуум, який роками намагалися заповнити ворожі пропагандистські наративи.
Роман Подкур, старший науковий співробітник відділу історії державного терору радянської доби Інституту історії України НАН України, голова Національної комісії з реабілітації:
«Це насамперед українська історія — гірка, складна, але наша. Коли ми говоримо про феномен Бабиного Яру, то повинні бачити багатоплановість жертв і чітко розуміти, хто був виконавцями. Нам критично необхідна власна послідовна інформаційна та наукова політика, спрямована на міжнародну аудиторію, щоб розвінчувати багаторічні маніпуляції та формувати власний голос у світі».
Питання меморіалізації — це також питання національної безпеки. Спроби імпортувати в Україну чужі ідеологічні концепції або використовувати приватні кошти країни-агресора для створення меморіалів були складовою гібридної війни проти української ідентичності.
Роза Топанова, генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр»:
«Бабин Яр — це яскравий приклад того, як українську пам’ять постійно намагалися викривити чи перекреслити. Але сьогодні заповідник стає інституцією, яка формує власну суб’єктність і працює із провідними світовими музеями. Ми маємо говорити про себе самі, відбудовувати меморіальний простір і показувати світові, що наша робота з пам’яттю — це не лише про минуле, а про правильний вибір сьогодні».
Історія Бабиного Яру оприявнює зв’язок між двома злочинними системами ХХ століття: нацистською, яка здійснила злочин, та комуністичною, яка намагалася його приховати та замити. Не засвоєні вчасно уроки та відсутність твердої державної позиції створюють ризики повторення трагедій.
Володимир В’ятрович, народний депутат України, вчений-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху:
«Теза „ніколи знову“ не спрацювала, бо ми часто вдавали, що вона працює. Історія Бабиного Яру — це симбіоз двох злочинних режимів: нацисти вчинили злочин, а комуністи робили все, щоб його заховати. Якщо держава та суспільство не вкладають власний ресурс і не формують власну рамку пам’яті, на це поле приходять чужі гроші й чужі наративи. Недбалість у питаннях пам’яті завжди перетворюється на загрозу для майбутнього».
Єврейська спільнота була невід’ємною частиною київського та українського життя впродовж тисячоліть. Усвідомлення трагедії Бабиного Яру як власного болю допоможе суспільству позбутися нав’язаних ззовні стереотипів та побутових упереджень.
Олександр Алфьоров, голова Українського інституту національної пам’ят:
«Єврейська громада жила в Києві тисячу років, це не прибульці з ХХ століття. Історія Бабиного Яру — це трагедія української держави і людей, з якими ми розбудовували цю землю. Нам необхідно чесно проговорювати свій біль і руйнувати міфи побутового антисемітизму, які роками насаджувала російська імперська та радянська пропаганда. Ми мусимо вибудувати постійні реперні точки пам’яті, щоб подібне більше не повторилося».
Тридцять п’ять років відновлення Незалежності — це короткий термін для подолання наслідків століть колоніального тиску. Західний світ тривалий час дивився на історію Східної Європи через призму власних шаблонів або радянських геополітичних міфів.
Надія Гончаренко, старша наукова співробітниця відділу культурної спадщини та пам’яткоохоронної справи Інституту культурології НАМ України:
«Побудова нової інфраструктури пам’яті — це тривалий і болісний процес. Довгий час у світі панував колоніальний погляд на східноєвропейську пам’ять про Голокост, який ігнорував нашу складну реальність і міжетнічні взаємини. Нам важливо системно перекладати свої дослідження, виходити на міжнародні наукові майданчики та пояснювати світові зв&8217;язок між злочинами минулого та нинішньою російською агресією».
Методи, якими діє сучасний російський агресор, демонструють вражаючу схожість із тоталітарними практиками минулого. Знецінення людського життя, ідеологічна ненависть і свідоме знищення цивільного населення — це наслідок того, що зло свого часу не було остаточно засуджене.
Отець Андрій Галавін, протоієрей, настоятель храму Святого Апостола Андрія Первозванного у Бучі:
«У Бучі 90% людей загинули не від випадкових обстрілів, а були розстріляні під час окупації. Це виміщення злості на мирних мешканцях. Сьогодні ми бачимо, як ворог використовує найгірші тоталітарні практики і водночас веде потужну інформаційну війну, намагаючись перекрутити правду. Наша пам’ять про ці злочини — це не просто згадка про загиблих, це боротьба за наше майбутнє».
Головне питання, яке постає перед українським суспільством і перед усім людством, — як відслідкувати момент, коли компроміс із дрібним злом перетворюється на катастрофу глобального масштабу.
Віктор Єленський, голова ДЕСС:
«Найважливіше — зрозуміти, як відбувається баналізація зла і як із дрібних компромісів виростає абсолютне зло. Коли ми говоримо про Бабин Яр і Бучу, ми бачимо вражаючі й страшні паралелі. Питання запобігання такому злу — це виклик не лише для істориків, а й для всього людства, для релігійних діячів та екзистенційних інституцій. Ми маємо говорити про це безперервно, щоб зберегти людське в людині».
Учасники круглого столу вибудували чітку й безкомпромісну канву: Бабин Яр — це не окрема ізольована трагедія, це фундаментальна частина української історії та нашої сучасної самосвідомості.
Неподолане радянське забуття, колоніальні стереотипи та брак власної послідовної політики пам’яті роками робили нас уразливими для ворожих маніпуляцій. Трагедії минулого та жахи сьогодення — від Бабиного Яру до Бучі — демонструють, що геноцидальні практики повертаються туди, де зло не було назване на ім&8217;я, засуджене та осмислене. Відновлення історичної справедливості, повага до родинної пам’яті кожного етносу й розбудова власних державних інституцій — це єдиний шлях до того, щоб наша пам’ять стала надійним щитом для майбутніх поколінь.
Розшифровка Круглого столу &8220;Бабин Яр: 85 років потому&8221;
