Біль, який ніколи не буде загоєний: УІНП вшанував пам'ять жертв депортації
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
Довідково: 9 вересня 1944 року голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення (ПКНВ) Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі. За цією «угодою» 482 тисячі українців Закерзоння примусово позасудово переселили до УРСР у 1944–1946 роках.
Депортації здійснювали із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини і Луганщини.
У 1947 році польський комуністичний режим під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні провів депортаційну акцію «Вісла». Українців примусово, з використанням військ, виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. 1948 рік. Спільна комісія СРСР і Польщі прийняла рішення про демаркаційну лінію в районі верхнього Сяну. Внаслідок цього вглиб УРСР виселили 9125 українців.
У 1951 році СРСР та Польська республіка уклали угоду «про обмін ділянками державних територій». Серед наслідків – переселення майже 33 тисяч українців. Отже, протягом 1944–1951 років з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини внаслідок декількох депортаційних акцій примусово було виселено близько 670 тисяч українців.
