Черкаський Янгол: чотири кілометри до життя. Історія бойового медика Артура Давидюка
За його плечима - чотири бойові ротації, 251 день на передовій та десятки врятованих життів. Для побратимів він Янгол. Свій військовий шлях розпочинав кулеметником, згодом евакуйовував поранених. Історія молодшого сержанта медичної служби Північного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України Артура Давидюка присвячена до Дня медичного працівника. Вона про вибір, віру і мрію.
32-річний черкащанин Артур Давидюк не любить говорити про героїзм. На поле бою він з’явився зовсім не медиком. Війна зробила його стриманішим, навчила жити з тривогою та болем, однак ніхто не зумів позбавити його здатності співпереживати й приходити на допомогу. Артур каже, що сьогодні вже не зможе пройти повз людину, яка потребує підтримки, навіть якщо сам виснажений фізично й морально.
До повномасштабного вторгнення життя Артура Давидюка було далеким від військової служби. Він працював ріелтором, а згодом вирушив до Чехії у пошуках кращих можливостей. У місті Пльзень влаштувався на завод Daikin, пропрацював там кілька місяців, після чого почав займатися криптовалютою та продажами. Гвардієць зізнається, що таким чином поступово наближався до своєї мрії - створити власний бізнес і бути фінансово незалежним.
У вільний час захоплювався археологією, багато читав про історію України та козацтво. Саме тоді, ще задовго до “повномасштабки”, почав формуватися його світогляд.
24 лютого 2022 року перекреслило всі плани. За кордоном у нього було стабільне життя, робота й перспективи. Проте залишатися осторонь він не зміг.
Рішення повернутися в Україну було для Артура не емоційним поривом, а здійсненням давньої мрії. Про військову службу він думав ще зі шкільних років, тому після повернення одразу вирушив до територіального центру комплектування.
Шлях до війська виявився непростим. Через стан здоров'я йому неодноразово відмовляли. Черкащанин не відступав. Вісім разів приходив до ТЦК, поки не почув омріяне «так».
Каже, навіть тоді не сумнівався, що зрештою одягне військову форму:
У його рішенні підтримка була не від усіх. Багато знайомих не вірили, що він досягне свого, дехто навіть відверто сміявся. Лише батько не мав жодних сумнівів. Саме батько як ніхто знав характер сина. Знав, що якщо той щось вирішив, то від свого не відступить.
Любов до своєї рідної країни для Артура не почалася з війни. Вона формувалася роками - через захоплення історією, участь у вишколах у Холодному Яру та знайомство з козацькими традиціями.
Саме там, каже, він по-справжньому відчув зв'язок із минулим українського народу.
Попри це, серед друзів він отримав зовсім не войовничий позивний. Його давно називали Янголом.
Влавах НГУ над позивним довго думати не довелося. він вже у Артура був. В мирні часи він не мав жодного стосунку до медицини. Друзі нарікли його так через характер.
Молодший сержант Давидюк не любив силових конфліктів і завжди намагався знайти слова, які могли зупинити бійку ще до її початку. Для нього справедливість полягала не в тому, щоб перемогти когось силою, а в тому, щоб не допустити самої сутички.
Тоді цей позивний був лише дружнім прізвиськом. Але війна наповнила його зовсім іншим сенсом.
Сьогодні Артура дедалі рідше називають на ім'я. Побратими, колеги і навіть друзів знають його як Янгол.
Особливо тепло його зустрічають ті, кому він допомагав під час лікування, госпіталізації чи проходження військово-лікарської комісії. Каже, коли бачить усмішки людей, яких колись підтримав у найважчі моменти, розуміє: позивний давно перестав бути просто словом.
На фронт Артур прийшов кулеметником. Він був першим номером на бронемашині, супроводжував боєкомплект, виконував бойові завдання нарівні з побратимами. Але війна дуже швидко змусила його замислитися над тим, що найцінніше на ній. І це не знищити ворога, а встигнути врятувати свого.
Ці запитання не давали спокою. Вони поверталися після кожного бою й поступово змінювали його ставлення до власної ролі на війні. Переломним став день, коли він втратив побратима.
Йому й досі важко про це говорити, і взагалі, згадувати. Ця втрата стала точкою відліку. Артур почав ловити себе на думці, що хоче присвятити себе медицині.
Зміна військової спеціальності не означала, що страх зник. Навпаки, відповідальність стала ще більшою. Адже тепер від його знань, швидкості рішень і впевненості залежало людське життя.
Втім, саме цей страх він називає правильним. Бо коли тримаєш у руках життя людини, байдужості не може бути. Вибір медицини для нього був не випадковим і не тимчасовим.
Сьогодні Артур не лише бойовий медик, а й студент медичної академії. Його мета - стати нейрохірургом. І кожен день на війні лише зміцнює це рішення.
Робота бойового медика не починається в той момент, коли лунає вибух чи надходить повідомлення про пораненого. Насправді вона триває цілодобово.
Кожен день Артур починає з перевірки особового складу. Обходить позиції, переконується, що з побратимами все гаразд, оглядає аптечки, поповнює їх необхідними засобами та проводить інструктажі з алгоритму MARCH - системи, за якою військові медики діють під час надання допомоги на полі бою.
Якщо ж стається поранення, часу на роздуми вже немає.
Артур каже, що фізичні навантаження ніколи не були для нього найбільшим випробуванням. Набагато складніше інше - постійне переживання за життя своїх побратимів.
Найголовнішою рисою бойового медика Артур Давидюк вважає не силу чи витривалість, а холоднокровність:
У його практиці не раз траплялися ситуації, коли рішення доводилося ухвалювати буквально за секунди. І саме ці миті для молодшого сержанта Давидюка визначають, чи матиме поранений шанс вижити.
Один із таких випадків Артур пам'ятає до найменших деталей.
Поранений військовослужбовець отримав травматичну ампутацію ноги. Попереду було майже чотири кілометри до точки евакуації. Іншого виходу не існувало. Після надання першої допомоги Артур підняв побратима на плечі й вирушив до стабпункту.
Крок за кроком він контролював кровотечу, дихання та свідомість пораненого, одночасно долаючи власний біль.
У найважчі хвилини він буквально розмовляв із собою:
Та найбільше Артур боявся навіть не фізичного виснаження.
Попри втому й небезпеку гвардієць не дозволяв собі сумніватися:
Під час усього шляху поранений майже не говорив. Він лише знову й знову повторював три слова:
Артур зізнається, що ця історія залишилася з ним назавжди.
Найважче те, що він досі не знає, чим закінчилася доля того військового. Після евакуації їхні шляхи розійшлися:
Артур не приховує, що на війні неможливо врятувати всіх. Саме це й залишається найважчим випробуванням для кожного бойового медика. Після втрат він не шукає готових рецептів, як пережити біль. Каже, найчастіше просто веде внутрішній діалог із самим собою:
Артур переконаний, що холоднокровність не з'являється сама собою. Вона народжується через досвід.
Після важких евакуацій Артур не дозволяє собі довго зупинятися. Є фраза, яку він повторює щоразу, коли стає особливо важко:
Внутрішня самодисципліна, каже він, допомагає щоразу повертатися до роботи. Бо на передовій завжди є той, кому його допомога може знадобитися вже за кілька хвилин.
Артур не приховує, що війна залишає слід у кожному, хто через неї проходить. Постійна тривога, тремор, внутрішня напруга - про це, переконаний він, військові мають говорити відкрито. І абсолютно не для того, щоб їх жаліли. А для того, щоб суспільство навчилося розуміти людей, які повертаються з фронту.
Найчастіше зі своїми переживаннями він залишається сам на сам. Каже, найкращий психолог для нього - власна розмова із собою.
Пригадує свій 32-й день народження. До речі, 32 - його улюблене число. Тоді він навмисно вимкнув телефон, зачинився в кімнаті й увесь день просидів у темряві.
За час служби змінилося і його ставлення до страху. Він переконаний, що:
Для бойового медика ця фраза означає дуже просту річ: страх не заважає працювати. Небезпечно тоді, коли людина перестає його відчувати.
Є слова, які Артур повторює майже в кожній розмові:
На перший погляд вони звучать парадоксально. Адже сказані людиною, яка щодня бачить війну, поранення і смерть. Та для нацгвардійця ці слова мають особливий зміст.
Артур й надалі розмірковує на тему війни. Медик каже, що це явище стало тією межею для більшості військовослужбовців, за якою людина вперше по-справжньому знайомиться із собою.
Артур не романтизує війну. Навпаки - говорить про неї як про найважче випробування, яке дозволило йому зрозуміти, ким він хоче бути. Війна кардинально змінила його. Каже, тепер усміхається значно рідше. Став більш тривожним, обережним, йому важче довіряти людям після втрат і зрад, які довелося пережити. Та водночас з'явилося те, чого раніше, можливо, не було так гостро - бажання допомагати. Навіть тоді, коли самому важко.
Артур каже, що сьогодні вже не здатен залишатися осторонь:
Після пережитого, багато речей втратили для нього будь-яке значення. Натомість людське життя, чесність, довіра та підтримка стали цінностями, які вже неможливо виміряти нічим.
Саме війна привела Артура до медицини. Вже другий рік поспіль він навчається в медичній академії за напрямом «Парамедик» і переконаний, що бойовий досвід допомагає йому краще розуміти професію. і це лише початок. Після закінчення бойових дій, Артур хоче стати нейрохірургом.
Водночас своє майбутнє він пов'язує і з військовою медициною. Каже, хотів би стати офіцером медичного пункту, щоб і надалі допомагати військовослужбовцям.
На запитання, коли востаннє був по-справжньому щасливим, Артур відповів неодразу:
І все ж одразу додає, що не втрачає надії. Вірить, що одного дня зустріне людину, з якою знову навчиться бути щасливим.
А ще в те, що після війни зможе бути корисним своїй громаді. Зізнається, що замислюється над тим, аби балотуватися до Черкаської міської ради й змінювати своє місто на краще.
Тим, хто лише починає шлях бойового медика, Артур дає просту, але, мабуть, найважливішу пораду:
З нагоди Дня медичного працівника Артур звернувся до своїх колег - усіх медиків України:
Сьогодні побратими називають його не інакше як Янгол. І вже не тому, що колись він умів зупиняти чужі конфлікти. А тому, що на війні не раз зупиняв смерть. І, мабуть, саме в цьому позивний Артура Давидюка зрештою знайшов своє справжнє значення.
Для побратимів він уже давно означає не просто людину, яка вміє знаходити спільну мову. Він означає того, хто в найкритичніший момент зробить усе можливе, щоб урятувати життя. Сам Артур не вважає це подвигом. Він просто продовжує робити те, що колись стало його головним життєвим вибором.
Департамент комунікації МВС