Дайджест «Історичного спротиву»: інтерв’ю з Ярославом Грицаком, Оленою Стяжкіною та Ларисою Якубовою
Український інститут національної пам’яті продовжує проєкт «Історичний спротив». На ютуб-каналі інституту транслюємо інтерв’ю про історичний контекст сучасної російсько-української війни. Серія розмов є продовженням проєкту, який започаткували Міністерство культури та інформаційної політики України спільно з інститутом за підтримки медіагруп національного телевізійного марафону у квітні 2022 року.
Ідея старшого й молодшого братів з’явилась у пізньому сталінізмі після Другої світової війни, а найбільше закріпилася після «відзначення» 300-ліття Переяславської унії в 1954 році, каже історик. «Власне, лише тоді виникає ця міфологема про російський народ як старшого брата й український як молодшого брата».
Ярослав Грицак зауважує, що в дискусіях потрібно наполягати, що «минуле – це інша країна, там все робиться по-іншому», що руський не є російський. Потрібно використовувати паралелі, адже навряд чи можна назвати ацтеків і мая сучасною Мексикою. Такі маніпуляції з історією неминуче ведуть до політичної агресії.
Також історик акцентує, що Росія тримається за конкретний міф Русі як окремої цивілізації, ототожнює Русь із Росією і «русскім міром»:
«Нація – це модерна концепція, і вона є інструментом входження у модерний світ. Росії ж усі спроби модернізації ніколи не вдавалися до кінця. І з цього виникає певний компенсаційний міф «русского міра» – мовляв, що це не невдача, просто ми інші: інша цивілізація, стара цивілізація, відірвана від Європи, якій європейські закони не писані, тому її не можна міряти європейськими мірками. Міф «русского міра» маскує велику російську невдачу, що Росія так і не змогла модернізуватися».
Ярослав Грицак – науковець і публіцист, належить до найбільш знаних українських істориків. Доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка. Викладав в інших університетах в Україні та закордоном.
«Якби ми подивились на підставові причини того, що відбувалося у XX – на початку XXI століття у світі, ми побачили б, що це історія розпаду імперій і претензій на імперське битування», – каже Олена Стяжкіна. Дослідниця зауважує, що з кінця 1980-х років, коли руйнується так званий «соціалістичний табір», сформований як задвірки радянської імперії, на мапі світу залишається єдиний імперський уламок.
«Зараз ідеться про те, що остання імперія в світі має бути зруйнована. І в такий спосіб завершиться величезний цикл, який розпочався на початку XX століття. Імперії хочуть зберегтися, але мають бути зруйновані», – переконана історикиня.
З усього потоку дезінформації, який продукує та поширює російська пропаганда, Олена Стяжкіна вважає найнебезпечнішим продовження ще радянського наративу: «українські націоналісти – зрадники, українці – зрадники» та «українці були на боці фашистів, а руський народ всіх переміг».
«Його росіяни просувають десь із 1947 року, – стверджує історикиня. – Саме на цей наратив вони наклали міфи про азовців, Правий сектор, про бандерівців, які переродилися в націоналістів, азовців, Правий сектор. Ці міфи міцно поєдналися в свідомості в тому числі пересічних європейців».
Олена Стяжкіна – письменниця й публіцистка, старша наукова співробітниця Інституту історії України Національної академії наук, знана дослідниця українського виміру Другої світової війни. Вона викладала в університетах Донецька, Маріуполя та Києво-Могилянській академії. Також заснувала громадський рух «Деокупація. Повернення. Освіта».
Йдеться про новітню версію «русского фашизма» – каже Лариса Якубова.
Але на відміну від попередніх версій російського фашизму (ільїнський фашизм, дугінська фашистська концепція), які існували у своїх маргінальних лакунах, путінізм, тобто сучасний російський фашизм-тоталітаризм, – це державна теорія і практика.
Історикиня наголошує: «Проблема не в тому, наскільки збігається ця новітня форма нацизму в його російському вимірі з тим, що сформулювали дослідники у XX столітті. Вони не могли знати, яких форм набиратиме нацизм у світі інформаційних технологій».
Лариса Якубова погоджується з Ярославом Грицаком, що у випадку з росіянами йдеться про спільноту, яка не змогла модернізуватися:
«Коли ми розуміємо, що Росія за оце довге XX століття [включно з початком XXI століття] мала три версії російського фашизму в різних варіантах, – бачимо, що йдеться про етнос, який понад 100 років не спроможний модернізуватися. Росія потребує реінсталяції тієї культурної матриці, яка вже не перший раз дає рецидиви в тоталітаризм».
Лариса Якубова – доктор історичних наук, завідувачка відділу історії України 20–30-х років XX століття Інституту історії України Національної академії наук. Вона серед іншого досліджує тему російського фашизму.
Публікуючи озвучені думки істориків, ми запрошуємо до рефлексії, критичного осмислення та, за бажання, дискусії. У війні, в якій Україна відстоює свою державність, суб’єктність та ідентичність, такі речі, як історія, пам’ять і розуміння минулого, стали ключовим фактором. Історичні наративи продовжують відігравати значну роль, поки війна триває, та матимуть не менше значення для розбудови стійкої держави й суспільства після перемоги.