Не мовчати своєю мовою

10 вересня 1927 року в Криму зібралися мовознавці, письменники, вчителі. Вони говорили про те, якою має бути кримськотатарська літературна мова.

Здавалося б, звичайна наукова робота. Але в історії кримськотатарського народу ця дата набула значно більшого значення &8211; між надією і прірвою.

За науковими дискусіями прийшли арешти, розстріли інтелігенції, а згодом — депортація 1944 року. Тотальне виселення цілого народу з рідної землі та жорстока табуїзація самого права називатися кримським татарином.

Разом із людьми з Криму прагнули вирвати найголовніше — їхній голос. Мову стерли з вивісок, шкільних дошок, книжкових полиць і топоніміки. Її намагалися загнати в повну тишу й забуття.

Не вийшло.

Сьогодні кримськотатарська мова має своє місце в українській державі, у школі й університеті, театрі, медіа, на сторінках нових книг. Воно живе в Києві, Львові, Херсоні й далеко за межами України — усюди, де бережуть пам&8217;ять про Дім.

Але історія робить драматичне коло. В окупованому Криму імперія знову глушить рідне слово, стирає топоніми, нищить школи. Для росії мова — ворог. Бо поки народ говорить своєю мовою, він пам’ятає, хто він, звідки він і як називається його земля. 

Саме тому сьогодні, вітаючи кримськотатарський народ із Днем рідної мови та літератури, ми говоримо і про свободу — свободу мови, пам’яті, ідентичності. І про Україну, в якій право народу говорити своєю мовою, пам’ятати свою історію і називати себе своїм ім’ям є невід’ємною частиною свободи.