Права корінних народів — розмова про майбутнє Криму та держави
Права корінних народів України сьогодні — це не вузька тема для фахівців із міжнародного права і не питання, яке згадують раз на рік напередодні Міжнародного дня корінних народів. Це розмова про Крим, війну, окупацію, мову, пам’ять і про те, якою буде українська держава після деокупації.
Напередодні Міжнародного дня корінних народів Державна служба України з етнополітики та свободи совісті провела круглий стіл, присвячений правам корінних народів України, державній політиці у цій сфері, міжнародній підтримці та збереженню мов і культур кримських татар, караїмів і кримчаків. Після російської окупації Криму та повномасштабної російської агресії проти України значна частина представників корінних народів була змушена залишити рідний півострів і значною мірою опинилися в умовах вимушеного розпорошення, а їхні мовні й культурні традиції — під загрозою , спричиненою війною, окупацією та політикою примусової російської асиміляції.
Цей захід не був формальною дискусією про законодавство чи міжнародні стандарти. Він став розмовою про людей, які продовжують боротися за право залишатися собою — кримських татар, караїмів і кримчаків, хто особливо гостро відчув наслідки російської окупації Криму.
До дискусії офлайн та онлайн долучилися представники державних інституцій, міжнародних організацій, дипломатичного корпусу, наукового середовища та корінних народів України.
«Українська держава розглядає корінні народи як золотий фонд української політичної нації, народи, які лежать у підмурку нашого самоусвідомлення і, можливо, навіть важливіше — нашої проєкції майбутнього», — наголосив Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський, відкриваючи захід.
Віктор Єленський говорив про українську традицію співіснування з корінними народами, про відсутність історії їхнього винищення чи примусової асиміляції з боку української держави та про те, що сьогодні політика у цій сфері не може зводитися лише до підтримки культури чи фольклору. Йдеться про повноцінне забезпечення мовних, освітніх, культурних і політичних прав, а також про реальну взаємодію держави з представницькими інституціями кримських татар, караїмів і кримчаків.
За словами голови ДЕСС, саме це відрізняє підхід української держави від того, який пропагує росія. Принциповим є розмежування між формальним проголошенням росією необхідності «захисту» певних груп і реальною практикою російської окупаційної політики, яка спрямована на зміну ідентичності населення окупованих територій.
«У цьому році ми точно можемо говорити про успіхи в реалізації прав корінних народів», — продовжила Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим Ольга Куришко. Вона говорила про конкретні кроки державної підтримки релігійних і культурних заходів, розвиток мовної політики та інші рішення, які свідчать про системні зміни у ставленні держави до корінних народів України. Водночас Куришко наголосила, що жодне з цих досягнень не скасовує головного виклику — тимчасово російської окупації Криму, де права корінних народів України й надалі порушуються системно.
«Дванадцять років окупації Криму Росією створили безпрецедентні загрози для існування корінних народів України. Проти них здійснюються репресії, знищується їхня культурна спадщина, стирається національна самобутність», — акцентував на реаліях окупованого півострова Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.
Він говорив про русифікацію освіти, мови, культури, публічного простору, про переслідування кримськотатарських активістів і про те, що боротьба за Крим сьогодні є водночас боротьбою за збереження ідентичності його корінних народів.
Перша панель круглого столу стала продовженням уже сформульованого запитання: що може зробити світ, коли територія корінного народу перебуває під окупацією, а його мова, культура і представницькі інституції стають мішенню державної політики країни-агресора.
Першою до дискусії долучилася заступниця голови Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Ноель Калхун. Без дипломатичних евфемізмів вона наголосила, що ситуація з правами корінних народів у Криму не просто залишається складною — вона погіршується.
«Ми спостерігаємо, що багато представників корінних народів були вимушені залишити свої домівки, свою батьківщину. Рівень свободи людей — висловлювати свої думки, сповідувати свою релігію, захищати своїх людей — стає меншим і меншим з кожним роком», — сказала вона.
Особливу тривогу, за її словами, викликає дедалі більша закритість окупованого Криму для міжнародних спостерігачів і правозахисників. Символом цього процесу стало фактичне знищення простору громадянської солідарності, який упродовж багатьох років підтримувала ініціатива «Кримська солідарність», завдяки якій ООН отримувала інформацію про ситуацію в окупованому Криму. Російська влада визнала цю організацію іноземним агентом.
Про інший вимір цієї боротьби — культурний і мовний — говорив заступник Постійного представника України при ЮНЕСКО Микола Мовчан. Він нагадав, що саме Україна була серед держав, які активно просували проголошення Міжнародного десятиліття мов корінних народів, і сьогодні ця тема набуває особливої ваги.
«Для України ця тема має особливе значення, адже захист мов корінних народів нерозривно пов’язаний із захистом прав людини, культурного різноманіття та національної ідентичності», — наголосив він.
Мовчан також розповів про роботу України в ЮНЕСКО щодо документування руйнування культурної спадщини в окупованому Криму, зокрема пам’яток, пов’язаних із кримськотатарською історією.
У ширшу міжнародно-правову перспективу дискусію переніс відомий фахівець із міжнародного права Джошуа Кастелліно. У своєму відеозверненні він назвав український Закон «Про корінні народи України» важливим кроком у визнанні кримських татар, караїмів і кримчаків як корінних народів держави та підкреслив особливу роль історичного зв’язку народу зі своєю землею.
«Визнання прабатьківських територій стає фундаментальним. Воно має не лише моральні та правові підстави в міжнародному праві, а й практичне значення для майбутнього суспільств», — зазначив він.
Про те, як ця тема працює на дипломатичному фронті, говорив представник Міністерства закордонних справ України Богдан Мовчан. За його словами, питання прав корінних народів стало невід’ємною частиною міжнародної діяльності України — від ООН і Ради Європи до гуманітарних ініціатив і співпраці з міжнародними організаціями.
Якщо на початку заходу йшлося про те, ким є корінні народи для української держави, то наприкінці першої панелі прозвучало, що захист їхніх прав сьогодні неможливий без міжнародної присутності, міжнародного документування злочинів і міжнародної солідарності. Окупація Криму виявилася не лише територіальним конфліктом. Вона стала випробуванням для здатності світу захищати народи, для яких земля, мова і пам’ять є не символами, а умовою існування.
Після першої панелі, яка була присвячена тому, як світ дивиться на права корінних народів України, в другій обговорили: що сама Україна зробила після ухвалення Закону «Про корінні народи України».
Минуло п’ять років від моменту, коли документ, який довго залишався предметом політичних дискусій, став частиною українського законодавства.
Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим Ольга Куришко сказала, що головний виклик полягає в тому, що закон про корінні народи неможливо реалізувати ізольовано від теми Криму. Більшість його положень стосується народів, історична територія яких сьогодні перебуває під окупацією, а отже кожне рішення держави автоматично впирається у питання деокупації, представництва, освіти, мови та доступу до державних інституцій.
«Мої думки щодо імплементації закону дуже співзвучні з темою тимчасово окупованих територій і темою Криму», — сказала вона.
Куришко наголосила, що навіть за умов повномасштабної війни вдалося запустити низку процесів, які ще кілька років тому виглядали майже недосяжними. Але головний висновок її виступу був іншим: закон став лише початком великої перебудови державної політики, а не її завершенням.
Цю думку продовжив Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Він фактично визнав, що ухвалення закону створило нову реальність, але ця реальність ще не наповнена достатньою кількістю практичних механізмів.
«Ми тільки зі схваленням закону про корінні народи приступили вирішувати ці питання. Воно потребує удосконалення всіх сфер життєдіяльності, які пов’язані з корінними народами, їхніми представницькими органами та багатьма іншими питаннями. Ми зараз йдемо по цьому дуже тернистому шляху. Але іншого шляху немає».
Чубаров говорив не стільки про недоліки закону, скільки про необхідність змінити цілу систему державного управління, яка десятиліттями не працювала з категорією «корінні народи» як із самостійним політичним і правовим суб’єктом. Саме тому, за його словами, сьогодні доводиться переглядати підходи до освіти, культури, мовної політики, представницьких органів, фінансування та взаємодії між міністерствами.
Практичну реалізацію Закону України «Про корінні народи України» описав заступник Голови ДЕСС Ігор Лоссовський. Його виступ став своєрідним поглядом «зсередини» на те, як формується державна політика у цій сфері та які механізми вже вдалося запустити після ухвалення закону.
Ігор Лоссовський нагадав, що ДЕСС підготувала план необхідних нормативно-правових актів, створила консультативну раду, робочу групу з заінтересованими органами виконавчої влади, провела засідання з залученими представниками міністерств і відомств. Проте значна частина органів влади фактично переклала відповідальність на саму службу, виходячи з логіки: якщо документ стосується корінних народів, ним має займатися ДЕСС.
Водночас він звернув увагу на те, що реалізація закону охоплює значно ширший спектр державної політики, ніж може здаватися на перший погляд. Питання корінних народів стосуються не лише культури чи етнополітики, а й земельних відносин, природних ресурсів, освіти, фінансування, охорони довкілля та інших сфер, у яких рішення ухвалюють різні центральні органи виконавчої влади.
«Ми готові, ми співпрацюємо з Меджлісом, ми проводимо зустрічі. Ми просто щиро хочемо, щоб цей процес рухався і виконувався», — зазначив він.- Але в процесі імплементації закону на ДЕСС покладають питання, які належать до компетенції різних державних органів. Виходить, що землею має займатися ДЕСС, корисними копалинами — ДЕСС, фінансуванням — ДЕСС, захистом навколишнього середовища — теж ДЕСС. Це не питання повноважень одного органу. Закон про корінні народи охоплює десятки сфер державної політики, і без відповідальності кожного міністерства та відомства, без реальної міжвідомчої координації його повноцінна імплементація неможлива», — наголосив заступник Голови ДЕСС Ігор Лоссовський.
Особливу вагу другій панелі додав виступ голови ГО «Спілка караїмів України» Олени Арабаджи, яка говорила від імені однієї з найменших за чисельністю корінних спільнот України. Її промова різко змінила масштаб дискусії: від державних механізмів — до питання виживання малочисельного народу.
«Ми існуємо. І ми працюємо над цим питанням, тому що це наше майбутнє».
Караїмка Олена Арабаджи назвала закон історичним кроком і позитивним поворотом української етнополітики, але одразу перейшла до конкретики. Вона говорила про необхідність створення власних представницьких інституцій, про занедбаний стан караїмських кенас у Києві та Харкові, про потребу державної підтримки музею караїмської культури в Галичі та цифровізації архівів.
Окремою темою стала освіта. На її думку, для малочисельних корінних народів питання вступу молоді до українських університетів є питанням демографічного виживання.
«Давайте подумаємо разом над поверненням квот для корінних народів України».
Вона навела приклади Канади, Нової Зеландії та скандинавських країн, де для корінних народів існують спеціальні освітні програми, гранти та механізми підтримки, і запропонувала розпочати аналогічну дискусію в Україні.
Завершував основний блок панелі професор міжнародного права Борис Бабін, який запропонував подивитися на закон у ширшому міжнародному контексті. Він нагадав, що процес його імплементації уважно відстежують міжнародні інституції, зокрема Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації та Європейський суд з прав людини.
За його словами, визнання Меджлісу як представницького органу кримськотатарського народу стало важливим прецедентом, який уже має міжнародно-правове значення і посилює позиції України у справах, пов’язаних із російською забороною Меджлісу в окупованому Криму.
Після дискусії про закон і державні механізми розмова закономірно перейшла до питання, без якого жодна політика щодо корінних народів не може бути повноцінною, — мови.
Статистика говорить, що у світі існує близько 6700 мов, і понад чотири тисячі з них належать корінним народам. Для України ця глобальна проблема має цілком конкретний вимір. Після окупації Криму кримськотатарська мова системно витісняється з освіти, публічного простору та культурного життя півострова, а караїмська і кримчацька спільноти, які й до війни були малочисельними, сьогодні опинилися перед загрозою втрати мовної спадщини.
За словами, Ольги Шарагіної, директорки Навчально-наукового інституту філології та журналістики Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, можливість вивчати кримськотатарську мову на материковій Україні стала не просто освітньою потребою, а питанням збереження національної самосвідомості.
«Для кримськотатарських студентів у закладах вищої освіти материкової України мовна ідентичність постає актом екзистенційного та громадянського спротиву окупації», — наголосила вона.
Таврійський університет, який після окупації Криму був відновлений у Києві, сьогодні фактично виконує функцію одного з ключових центрів підготовки фахівців із кримськотатарської мови, літератури та перекладу. Тут діють профільна кафедра, освітні програми, мовні студії, а також спеціальні механізми підтримки вступників із тимчасово окупованих територій.
Втім, головним у виступі Шарагіної став не перелік досягнень, а перелік бар’єрів, які перетворюють реалізацію права на освіту рідною мовою на складний юридичний і адміністративний процес.
Вона говорила про абітурієнтів із Криму, які не можуть вступити до українських університетів через проблеми з документами, про складні процедури підтвердження особи, про відсутність достатньої кількості бюджетних місць на кримськотатарській філології та про ситуацію, коли закон гарантує мовні права, але механізми їх реалізації залишаються неповними.
«Якщо ми не будемо розвивати кримськотатарську філологію і не будемо створювати бюджетні місця, то куди ми далі рухаємося?» — поставила вона риторичне запитання.
Окремою темою став перехід кримськотатарської мови на латинську графіку, який уряд уже затвердив як стратегічний крок деколонізації. На думку Шарагіної, саме зараз держава має перейти від політичного рішення до системної роботи: створення термінологічних словників, підручників, освітніх стандартів, акредитованих програм і методичних матеріалів.
«Держава має не просто ухвалювати політичні декларації, а виділяти цільове фінансування, створювати інституції кримськотатарської мови, залучати Академію наук і фінансувати створення термінологічних баз та академічних підручників», — підкреслила вона.
Важливою була й інша її думка: підготовка фахівців із кримськотатарської мови — це інвестиція не лише в культуру, а й у майбутню деокупацію Криму. Учителі, перекладачі, філологи та мовознавці, яких готують українські університети сьогодні, можуть стати кадровою основою для відновлення освітнього простору півострова після його звільнення.
Цю тему продовжила виконувачка обов’язків завідувачки кафедри тюркології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ганна Спотар-Аяр. Вона нагадала, що кримськотатарська мова викладається в університеті з 2014 року, а за цей час вдалося створити власні методики викладання, освітні програми та академічне середовище, яке працює на збереження кримськотатарської ідентичності. Водночас подальший розвиток мови, за її словами, потребує постійної координації між державними інституціями, університетами, науковцями та представницькими органами кримськотатарського народу.
Саме в цьому контексті учасники панелі неодноразово поверталися до теми Національної комісії з питань кримськотатарської мови. Її розглядали не як формальний дорадчий орган, а як інструмент, який має забезпечити координацію між урядом, університетами, Національною академією наук, представницькими органами кримськотатарського народу та іншими інституціями, залученими до реалізації Стратегії розвитку кримськотатарської мови. Дискусія показала, що наступний етап мовної політики — це вже не розробка документів, а створення механізмів їхнього виконання.
До цієї теми повернувся Рефат Чубаров, який наголосив, що питання розвитку кримськотатарської мови не може бути відкладене до моменту деокупації Криму. За його словами, саме зараз необхідно формувати інституції, які працюватимуть на перспективу відновлення мовного, освітнього та культурного простору півострова, а також активізувати роботу Національної комісії з питань кримськотатарської мови та забезпечити виконання урядових рішень, які вже були ухвалені.
«Ми сподіваємося, що Національна комісія стане тим механізмом, який дозволить рухатися далі після певної зупинки», — сказав він.
Окремим предметом обговорення стала ідея створення Інституту мови, культури та історії кримськотатарського народу. Рефат Чубаров нагадав, що ця ініціатива раніше вже обговорювалася на урядовому рівні і залишається актуальною, оскільки саме така наукова інституція могла б стати центром розробки словників, підручників, освітніх стандартів, методик викладання та інших фундаментальних ресурсів, необхідних для повноцінного розвитку кримськотатарської мови.
До дискусії долучився Ескендер Берієв, голова правління Кримськотатарського Ресурсного Центру, який звернув увагу на ще один важливий аспект — співвідношення кримськотатарської, караїмської та кримчацької мов. Він наголосив, що кримськотатарська мова має потужну історичну та наукову традицію і є базовою мовною системою, на основі якої формувалися мовні практики інших корінних спільнот Криму. Водночас, за його словами, державна політика має враховувати як спільне історичне підґрунтя цих мов, так і право кожної спільноти на збереження власної мовної ідентичності.
Саме тому під час панелі неодноразово підкреслювалося, що Стратегія збереження і розвитку мов корінних народів України повинна чітко визначати не лише цілі, а й конкретні інституції, відповідальні за їх реалізацію, а також механізми взаємодії університетів, Національної академії наук, державних органів і представницьких органів корінних народів.
У фінальній частині дискусії Олена Арабаджи звернула увагу на становище караїмської мови, яка через малочисельність громади перебуває в особливо вразливому становищі. Вона подякувала українським університетам за підтримку представників корінних народів і наголосила на необхідності врахування напрацювань караїмської робочої групи в остаточній редакції стратегії. За її словами, уже сьогодні підготовлено конкретні пропозиції щодо навчальних матеріалів, мовних курсів і цифрових ресурсів, однак для їх реалізації потрібна системна державна підтримка.
У підсумку третя панель змінила сам спосіб говорити про мовну політику. Мова постала не як культурний символ і не як елемент традиції, а як простір виживання народу. Для кримських татар, караїмів і кримчаків збереження рідної мови означає збереження історичної пам’яті, зв’язку з Кримом і права повернутися до нього не лише фізично, а й культурно. Мовна політика — це не лише про сьогодення, а й про те, хто говоритиме мовою вільного Криму після його деокупації.
Підсумовуючи дискусію, Віктор Єленський зауважив, що захист корінних народів починається не з декларацій, а з реальної участі їхніх представницьких інституцій у житті української держави. Саме цей шлях, на його думку, вже пройшов Меджліс кримськотатарського народу, ставши частиною українського правового простору. Не менш важливою він назвав системну підтримку мов корінних народів — адже без мови неможливо зберегти ані історичну пам’ять, ані національну ідентичність. Поєднання правових рішень і культурної політики, наголосив голова ДЕСС, є основою для того, щоб корінні народи України залишалися повноправними учасниками українського суспільства і держави.
