Спільний однострій, унікальні долі: історії гвардійців, які пережили полон, тяжкі поранення та стояли на варті життя побратимів

У бійців Національної гвардії України однакова форма, але в кожного своя, унікальна доля. Завдання у гвардійців різні, але всі вони демонструють щоденну, спокійну рішучість захищати свій дім. Їхні історії відгукуються кожному, адже в них можна впізнати своїх друзів, сусідів чи колег. Звичайних людей, які сьогодні роблять надзвичайні речі – просто для того, щоб Україна жила.

Владислав «Ботанік» Латій

Прикладом для Владислава завжди був батько, який працював пожежником. Проте свій життєвий шлях юнак розпочав зі здобуття цивільної професії, вступивши до Ананьївського професійного аграрного ліцею, що на Одещині. У 2017 році він здобув спеціальність електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування, а також посвідчення водія категорії С1, а через рік був призваний на строкову службу. Вирішивши пов’язати життя із військом, Владислав став контрактником ізмаїльської частини Нацгвардії.

Повномасштабне вторгнення застало його у бойовому відрядженні в районі проведення ООС. Найдраматичніша подія в житті Владислава відбулася 19 квітня 2022 року. Він разом із побратимом ішов на прорив до Запоріжжя, але чисельно переважні сили ворога оточили їх поблизу села Малоянисоль, що поблизу Маріуполя, і змусили здатися в полон. У той момент гвардієць думав не про себе, а про вагітну дружину. Тоді він ще не знав, що щойно став батьком.

Владислав із дружиною Луїзою

Майже чотири роки Владислав провів у неволі в колоніях на тимчасово окупованих територіях та в російській федерації. Витримати знущання і нелюдські умови життя допомагала лише одна заповітна мрія: знову обійняти найрідніших людей. І він дочекався цього моменту. Повернення додому сталося 14 лютого 2026 року. Зустрічати визволеного з полону захисника приїхала вся велика родина – дружина, маленька донечка, батьки, сестра, брат і племінник.

Тепер Владислав намагається проводити з сім’єю кожну вільну хвилину. Спокій та розраду знаходить у праці – порається в теплицях та залюбки перебирає автівку. Попри пережите, солдат Латій повернувся на службу. Наразі він обіймає посаду старшого оператора групи обміну службовою інформацією штабу батальйону. А в майбутньому планує вступити до вишу, здобути ступінь магістра і з часом – офіцерське звання.

Максим «Грін» Гриник

У школі Максим серйозно захоплювався футболом, брав участь у багатьох турнірах, зокрема й за кордоном. Згодом здобув диплом інженера, працював за фахом, але дружити зі спортом і вести активний спосіб життя продовжував завжди. Це стало у пригоді, коли Максима наприкінці 2022 року призвали за мобілізацією на службу до 50 полку імені Семена Височана НГУ.

Перший же бойовий вихід став для Максима Гриника найскладнішим випробуванням у житті. Це мала бути звичайна ротація, однак дорогою група гвардійців потрапила в полон до ворожої ДРГ.

Максим розповідає під час інтерв’ю, як дивом вижив на фронті

Нацгвардійців зв’язали та допитали. Коли в небі з’явився український безпілотник і стало зрозуміло, що машини для вивезення полонених не буде, окупанти вирішили розстріляти бранців.

Усе відбувалося ніби в якійсь іншій реальності: постріли майже впритул, тіла, що падали наче підкошені… Отямившись за якийсь час, Максим зрозумів, що вцілів. У нього влучили три кулі, але він залишився живим! Один із його побратимів теж подавав ознаки життя, проте був поранений набагато тяжче. Максимові вдалося дістатися до українських позицій і вказати, де залишився його товариш. На жаль, надіслана туди евакуаційна група констатувала смерть бійця. Самого ж Максима успішно доправили до госпіталю.

Відновлення після тяжких поранень гвардійцю допомагали пройти рідні та друзі. А справжньою опорою в житті стала кохана дівчина. Наразі Максим Гриник повернувся на службу та обіймає посаду помічника чергового частини й планує залишатися в строю до завершення війни.

Аліна «Естер» Мелешко-Габурич

У дитинстві Аліна хотіла стати артисткою, займалася танцями і співала. У старших класах мріяла стати військовою, проте освіту здобула в економічній сфері, згодом вийшла заміж та народила сина. А ще через деякий час бажання здійснилося – вступила до лав НГУ.

Чоловік Аліни, Вадим Габурич, служив в окремому загоні спеціального призначення «Азов» НГУ. У 2018 році посаду діловода одного з підрозділів ОЗСП обійняла й Аліна та обрала собі позивний – Естер. Кар’єрне зростання не забарилося – жінку було призначено сержантом із матеріального забезпечення ремонтної роти.

Повномасштабне вторгнення рф застало подружжя в Урзуфі. П’ятирічного сина Єгора одразу відправили до бабусі з дідусем на Черкащину. 26 квітня 2022 року Вадим Габурич загинув від поранення внаслідок авіаудару військ рф по комбінату «Азовсталь». 19 травня «азовці» отримали наказ залишити територію підприємства.

У полоні, де Естер провела 11 місяців, життєвим орієнтиром для неї залишалося повернення до сина. У квітні 2023 року її звільнили в межах чергового обміну. Повернутися до мирного життя та відновитися Аліні допомогли нові враження, розділені з Єгором, – як-от спільне підкорення Говерли. Відновившись, вона повернулася до служби.

Аліна та її чоловік Вадим захищали Маріуполь. Гвардієць загинув 26 квітня 2022 року внаслідок авіаудару військ рф по комбінату «Азовсталь»

Спершу перевелася ближче до родини – у черкаську частину Нацгвардії. Згодом погодилася очолити групу супроводу членів сімей загиблих військовослужбовців, захоплених у полон або безвісти зниклих військовослужбовців відділення соціального супроводу секції персоналу 27 Печерської бригади НГУ. Аліна прагнула цієї роботи, адже чітко розуміла потреби людей, які опинилися в такій ситуації. Навіть заняття спортом тепер підпорядковані цій місії – жінка регулярно бере участь у забігах на підтримку і згадку про військовополонених та для вшанування пам’яті загиблих побратимів.

Аліна не припиняє пошуків тіла свого чоловіка, аби поховати його з усіма почестями. Після завершення війни вона має намір відвідати дім в Урзуфі. Крім того, Естер із сином обожнюють мандрівки, тож у їхніх планах на мирне майбутнє – цікаві подорожі Україною та іншими країнами світу.

Владислав «Кот» Бурханов

Із самого дитинства Владислав мріяв про кар’єру військового. Юнаком захоплювався туристичними походами, риболовлею та полюванням. Завдяки останньому іще на строковій службі він набув слави вправного стрільця. Плекаючи мрію стати офіцером, хлопець підписав контракт і з часом вступив до Національної академії НГУ.

Через повномасштабне вторгнення випуск в Академії відбувся достроково. Лейтенант Бурханов одразу вирушив на фронт – спершу на Сумщину, а потім на Харківщину. На передовій виконував завдання пліч-о-пліч із підлеглими. Перша втрата побратима дуже вплинула на нього й закарбувала розуміння ціни командирських рішень. А найважчим випробуванням стала участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку у 2023 році. Тоді під час чергового бойового виходу, намагаючись сховатися від ворожого дрона, Владислав зійшов зі стежки й наступив на міну.

Втрата стопи й тривале лікування не змінили рішення повернутися до війська. Офіцер із гумором називає свій протез, який взуває щоранку, «капцем». Відновлення далося важко, але гвардієць уже не просто ходить, а й активно займається спортом та керує автівкою. Щодня Владислав доводить, що після тяжкого поранення можна жити повноцінно: нещодавно він узяв участь у чемпіонаті з плавання Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ та підкорив Говерлу.

Увесь вільний час він присвячує родині. Дружина та син надихають його мріяти про майбутнє. У планах гвардійця – відвезти кохану на Мальдіви.

Владислав із дружиною та сином

Наразі майор Бурханов продовжує службу на посаді помічника командира з питань ветеранської політики у 26 Закарпатському полку НГУ.

Михайло «Броня» Пащенко

Михайло Пащенко виріс у родині водія, а його шлях до майбутньої професії почався ще в школі з палкого захоплення мотоциклами та іншою технікою. Наприкінці 2020 року він підписав контракт, долучившись до лав 3 бригади НГУ, яка нині має назву «Спартан», і обійняв посаду водія комендантського взводу. Вже незабаром Михайло виконував завдання в зоні проведення операції Об’єднаних сил.

Повномасштабне вторгнення гвардієць зустрів у Харкові. Його основним завданням на перших порах була доставка всього необхідного підрозділам бригади, які тримали оборону на позиціях поблизу аеропорту. Для цих потреб «Ощадбанк» на волонтерських засадах виділив інкасаторський Mercedes-Benz Sprinter. І хоча ця машина й не призначена для бойових умов, тоді вона добряче виручала гвардійців.

Згодом військовослужбовець пересів за кермо евакуаційного автомобіля медичного пункту. Михайло добре розумів, яка відповідальність лягла на його плечі. Півтора місяця він вивозив поранених під постійними мінометними обстрілами та розривами КАБів з позицій у районі Козачої Лопані на Харківщині. Наступним місцем виконання бойових завдань стала лінія бойового зіткнення біля Часового Яру та Бахмута, де точилися найгарячіші на той час бої і було дуже багато поранених. Тоді гвардійському водієві вдалося вивезти щонайменше 300 військових і цивільних.

Михайло з юнацьких років захоплюється мотоциклами

З 2025 року старший солдат Пащенко проходить службу в 5 Слобожанській бригаді НГУ «Скіф». Тут він пересів у кабіну трактора і нині займається облаштуванням фортифікаційних укріплень на Харківщині.

Та хоч якою б сильною і витривалою була людина, їй необхідна емоційна опора. Михайло завжди може розраховувати на розуміння та підтримку своєї дружини. З нею він намагається проводити увесь час поза службою, відновлюючи сили для подальшої роботи. Ще одна розрада, яка допомагає воїнові відволіктися і відпочити, – це давнє хобі: у гаражі на нього чекає кастомний двоколісний «кінь», якого нацгвардієць збирає власноруч.

Олег «Турист» Мадея

До повномасштабного вторгнення Олег Мадея працював на газовидобувному підприємстві на Львівщині. У будні він працював, а вихідні присвячував гірським походам і екстремальному велоспорту.

Після початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до волонтерської діяльності: допомагав зводити фортифікаційні споруди, виготовляти протитанкові загородження, доставляв допомогу 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців, де служив його молодший брат. Знаючи про його любов до мандрів і цінуючи його візити не з порожніми руками, «запорожці» прозвали Олега «Туристом».

Коли влітку 2024 року чоловік приєднався до лав Нацгвардії, захоплення туристичними маршрутами стало у пригоді всьому його підрозділу. Під Покровськом солдат Мадея став «очима» для командирів та провідником для бійців. Він швидко вивчав місцевість, заводив групи на позиції, виводив побратимів із-під вогню.

Восени 2025 року у сусідньому Мирнограді їхній підрозділ прийняв черговий важкий бій. Завдяки трофейній рації гвардійці завчасно дізналися про штурм і підпустили ворога впритул. Солдат Мадея разом із побратимом на псевдо Рудий відбили атаку на позицію і ліквідували п’ятьох окупантів. Турист дивом вижив, діставши два кульових поранення – у ногу та плече, – та спромігся відійти до своїх під прицілом ворожих дронів.

Після лікування у госпіталі він знову став до строю. Про себе Турист каже, що за характером – інтроверт, тому психологічну розраду та відпочинок знаходить в усамітненні:

Старший помічник кулеметника 2 Галицької бригади Олег Мадея не вважає себе супербійцем. Проте переконаний, що війну мають вигравати не лише ті, хто вже тримає зброю в руках, а все суспільство. І кожен на своєму місці має долучатися до боротьби з окупантами. Після перемоги Турист мріє повернутися до цивільного життя та відвідати серед інших туристичних перлин України Кримські гори.

Департамент комунікації МВС за матеріалами НГУ