Історія двох поколінь «Хартії»: від «дідівського розрахунку» до двох «Золотих хрестів»
У бригаді «Хартія» поруч воюють ті, хто пройшов АТО, і ті, хто лише починає жити самостійним дорослим життям. Йому - 58. Їй всього 19. Різні досвіди, різні характери, але спільне одне - мотивація - захищати країну. Про бойову рутину, страхи, втому й сенси служби - у розмові з військовослужбовцями двох поколінь на громадському телебаченні (hromadske).
Знайомтеся: Шахтар і Фурія. Він найстарший у своїй роті. Вона - наймолодша у своїй. Коли він демобілізувався після АТО і вийшов на пенсію, вона ще ходила до школи. Сьогодні обоє служать у «Хартії» на Харківському напрямку: він - у роті вогневої підтримки, вона - серед операторів дронів.
Шахтар усе життя прожив у Кривому Розі. 26 років відпрацював на шахті. У 1986–1988 роках проходив строкову службу в радянській армії.
У 2015 році Шахтар приєднався до лав ЗСУ й вирушив служити в АТО у складі 93-ї бригади. Його рішення було усвідомленим і, за його словами, продиктованим не лише подіями на сході країни, а й власним життєвим досвідом.
На фронті він опинився серед тих, хто тримав оборону навколо Донецького аеропорту вже після виходу «кіборгів». У його підрозділі переважали добровольці, поруч із 93-ю бригадою діяли бійці «Правого сектору», яких Шахтар називає «відчайдухами». Він працював зі СПГ - зброєю, яку самі військові жартома називають «сапогом», а згодом опанував і міномет.
Ту війну він згадує як іншу за характером і динамікою - передусім через відсутність того, що сьогодні стало невід’ємною частиною бойових дій.
Після демобілізації у 2016 році він повернувся до шахти рідного міста, де працював і раніше. За рік, маючи 25 років стажу на важкому виробництві, вийшов на пенсію. Здавалося, попереду - спокійніше життя, однак події початку 2022 року змінили ці плани.
Він уважно стежив за новинами й дедалі чіткіше усвідомлював, що масштабна війна - лише питання часу.
Шахтар зустрів перший день повномасштабної війни у рідному Кривому Розі. Тоді він не сидів без діла - працював сторожем на швейній фабриці, підробляючи після основної зайнятості. Саме нічна зміна стала для нього точкою, коли стало остаточно зрозуміло: почалася нова реальність.
Не чекаючи виклику чи повістки, вже 25 лютого він сам вирушив до військкомату, маючи при собі посвідчення учасника бойових дій. Там побачив черги з таких самих людей, які прагнули стати на захист держави.
Спочатку Шахтар планував повернутися до 93-ї бригади, де вже мав досвід служби, однак підрозділ був повністю укомплектований. Тому він приєднався до Національної гвардії - стрілецької роти 21 окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського. На перших етапах гвардійці виконували завдання з охорони інфраструктури: чергували на дамбах, перевіряли документи на блокпостах у Дніпропетровській області. Згодом їх передислокували на Херсонщину, де вони також працювали на блокпостах.
Втім, такий формат служби не відповідав його внутрішньому відчуттю залученості.
Після переведення він пройшов «хартійський» вишкіл - КМБ, який є обов’язковим для всіх новоприбулих до бригади. Якщо під час служби в АТО підготовка тривала близько двох тижнів і мала більш базовий характер, то тут навчання виявилося значно глибшим і системнішим.
Після підготовки Шахтар разом із побратимами вирушив на ротацію до Серебрянського лісу. Там бійці працювали на позиціях по п’ять діб, підтримуючи піхоту вогнем під час штурмів російських сил. Один із найнапруженіших епізодів припав на передноворічний вечір: 31 грудня, близько восьмої–дев’ятої години, поруч із позиціями «хартійців» прилетів керований авіаційний боєприпас.
Серебрянський ліс він запам’ятав як територію, де бойові дії залишили помітний слід: через інтенсивні обстріли та бої місцями залишилися лише оголені стовбури дерев, без крони й листя.
У травні 2024 року ситуація змінилася - російські війська розпочали наступ на Харківщині, і «Хартію» оперативно перекинули на цей напрямок.
На той момент російські підрозділи вже зайшли до стратегічно важливого населеного пункту, розташованого приблизно за 15 кілометрів від Харкова, і продовжували тиск. У нових умовах, у незнайомій місцевості, Шахтар спочатку відчував певну дезорієнтацію, однак доволі швидко адаптувався й почав ефективно виконувати завдання.
Сьогодні він обіймає посаду старшого навідника. Його робота починається з отримання координат: він виставляє СПГ, виконує наведення і відкриває вогонь разом із розрахунком. У команді - троє бійців, хоча за штатом передбачено четверо. Проте, як зазначає сам військовий, цього достатньо для злагодженої роботи.
Свій розрахунок бійці жартома називають «дідівським». Усі троє мають значний досвід служби, і це відчувається у взаємодії.
Фурія родом із Запоріжжя. Початок повномасштабного вторгнення російського війська пам’ятає як дивне відчуття нереальності:
Два роки повномасштабної війни Фурія провела поза службою - навчалася онлайн, дивилася фільми, іноді зустрічалася з друзями. Після завершення школи вона вирішила змінити звичний ритм життя й обрати інший шлях. Спершу спробувала вступити до Хмельницького прикордонного інституту, однак не склала необхідні нормативи. Зрештою у 2024 році все ж долучилася до війська. Вибір підрозділу був усвідомленим: вона неодноразово бачила інформаційні матеріали «Хартії», тож звернулася на гарячу лінію бригади.
Батьки, дізнавшись про її рішення, занепокоїлися, проте відмовляти не стали.
Вона одразу визначилася з бойовим напрямом - паперова чи адміністративна робота її не приваблювала. Обрала сферу безпілотних систем, адже ще з цивільного життя захоплювалася відеоіграми та відчувала потяг до динаміки й адреналіну.
Під час базової загальновійськової підготовки Фурія була єдиною дівчиною у підрозділі. Втім, атмосфера виявилася доброзичливою - ставлення побратимів було рівним, без упереджень. Після БЗВП вона продовжила навчання вже на «хартійському» курсі бойової підготовки (КМБ).
Після навчання Фурія потрапила до роти протитанкових керованих ракет (РПТКР). У лютому 2025 року, вже за кілька днів після прибуття в район виконання завдань, вона вперше вийшла на бойові разом з екіпажем. На той момент ще не працювала з БпЛА - виконувала чергування разом з іншими військовими. Той вихід тривав близько шести діб.
Після кількох чергувань Фурія почала працювати з розвідувальним «мавіком», виконавши кілька виходів у складі екіпажу. Згодом, через нестачу особового складу, її перевели на FPV-дрони. Нині вона виконує функції пілота та штурмана.
Свій перший результативний політ вона вже не відтворює в пам’яті як окрему подію - радше як частину загального досвіду, який поступово став звичним. Водночас сама робота іноді сприймається як поєднання напруги й інтересу.
Паралельно зі службою вона здобуває освіту психолога на першому курсі ХНУ імені В.Н. Каразіна. Деталями навчання з одногрупниками не ділиться.
На позиції Шахтарю, якому 58 років, доводиться переносити амуніцію та рюкзак загальною вагою близько 30 кілограмів. Витривалість у таких умовах стає не лише фізичною якістю, а й результатом постійного тренування та досвіду.
Поруч із ним служить Фурія, яка, попри тендітну зовнішність, також працює з амуніцією та спорядженням, вага яких сягає приблизно 10 кілограмів. З часом, каже вона, фізичні навантаження стають звичнішими, а сама служба - більш органічною частиною життя. Атмосфера в колективі для неї комфортна, без поділу на «чоловічу» чи «жіночу» роботу.
У польових умовах побут і пересування ускладнює сезонність. Узимку сніг додає навантаження, а доставка провізії та боєприпасів здійснюється за допомогою техніки - «емки» або наземних роботизованих комплексів. Далі - довгі переходи пішки, часто в умовах, коли відкриті ділянки місцевості становлять підвищений ризик.
Для Фурії найбільш емоційно складними залишаються не обстріли, до яких вона вже адаптувалася, а втрати побратимів.
Після одного з виходів Шахтар із побратимом потрапили під мінометний обстріл під час заходу на позиції й змушені були швидко укритися в яру. На самих позиціях вони провели 49 днів - це був найдовший безперервний період його перебування на бойовому завданні.
У сім’ї Шахтаря війна також стала спільним досвідом: син служить у ССО, донька пов’язала життя з військовим.
Сам він майже нічого не розповідає родині про війну.
Попри втому і безсоння, Фурія не шкодує про свій вибір.
Фурія також нещодавно повернулася з відпустки. Частину часу вона провела в Запоріжжі, а кілька днів - у Харкові, який їй імпонує настільки, що вона розглядає його як можливе місце для життя в майбутньому. Відпочинок минув швидко і не обійшовся без хвороби, однак дав змогу трохи перепочити.
Після повернення до служби Фурія відчуває певне відновлення, хоча втому повністю позбутися складно. Недосипання, нічні чергування і постійна напруга даються взнаки.
Вона навчається на психолога і мріє про майбутнє, хоча не любить про нього думати:
Після повернення з ротацій і Шахтар, і Фурія однаково відчувають полегшення та потребу у простих речах - тиші, відпочинку, звичних побутових радощах. Для них це момент, коли можна перезавантажитися перед наступним етапом служби.
Фурія після чергової ротації повертається до короткого відновлення: гарячий душ, кава, сон і кілька днів тиші. Проте навіть у такі періоди повноцінного відпочинку майже не буває - підготовка та тренування тривають постійно.
Шахтар, своєю чергою, після виходу отримав відпустку, яку провів із родиною. Два тижні минули швидко, у колі найближчих, де головним залишалося спілкування з рідними, а не новини чи служба.
Їм - 58 і 19. Він мріє про онуків і демобілізацію, вона - про швидкі машини та власну справу після війни. Шахтар звик до бойових дій ще з 2015 року, Фурія ж увірвалася в цю війну майже з дитинства.
Та на позиціях вони виконують одну справу - тримають стрій, лінію і оборону.
І поки триває повномасштабна війна, поруч залишатимуться ті, кого називають «дідівським розрахунком», і ті, хто лише вчиться жити дорослим життям під звуки вибухів і в умовах постійної небезпеки, що, на жаль, стала їхньою буденністю, їхньою звичною справою…
Департамент комунікації МВС