Ми повернемось до місцевого самоврядування, – голова військової адміністрації окупованої громади

Луганщина була і буде Україною. У цьому впевнена начальниця Шульгинської військової адміністрації Луганської області Наталія Петренко:

Сім місяців я голова громади без громади. 

Я всієї душею за місцеве самоврядування. Для мене більш престижно бути головою громади, аніж головою військової адміністрації. Але я впевнена, що ми точно повернемось до місцевого самоврядування, і у нас буде найдемократичніша у світі держава. 

В нашій Шульгинській громаді була тиха окупація. Коли я виїхала 8 квітня з громади, кияни вже поверталися додому, і я по-доброму заздрила їм.

27 лютого до нас зайшла російська армія. Але зайшли вони на тотальний спротив. Від найменших сіл до міст люди виходили на мітинги голіруч і ставали перед танками, кричали: «Їдьте звідси, вас тут ніхто не чекав!». Ми не боялись, але через якийсь час росіяни почали стріляти у цивільних людей. Тоді ми почали свою тиху роботу. У нас був запас пального, шкільні автобуси, якими ми могли евакуювати населення. Але російські військові пройшли 60 км без бою, нічого не руйнуючи; а коли житло не зруйноване, важко людей мотивувати виїхати. Люди з Лисичанська, Рубіжного, Попасної думали, що у нас відносна безпека і до нас почали їхати ті, хто не могли виїхати в Україну, щоб перечекати ситуацію. 

Ми з командою сільської ради організували роботу у нових умовах, розподілили завдання. Створили гуманітарні штаби. Це не було складно, адже сільські люди просто знесли харчі, теплі речі і все це роздавали тим, хто цього потребував. Таким чином ми займались соціальною роботою. Ми не займались адмініструванням, бо рада була зачинена і йшов процес так би мовити "підбору нового персоналу".

Наразі наша команда розкидана по Україні, але ми продовжуємо свою роботу. Ми буквально «на валізах», і в будь-який момент готові їхати додому. Дай боже, щоб росіяни так само як тихо зайшли, так тихо й вийшли – без опору і розрухи. Я знаю, що за одну добу, щойно я опинюсь у громаді, я зможу організувати всю роботу і зрозуміти, що нам потрібно.

Закликаю всіх вірити в ЗСУ, допомагати, донатити. Вірю в те, що Україна буде потужним світовим проєктом, адже весь цивілізований світ захоплюється нашими людьми.

Я хочу додому. Я хочу до своєї громади.

Матеріал підготувала Юлія Савельєва, гендерна експертка Шведсько-українського проекту “Підтримка децентралізації в Україні” (SALAR International)