«Нам не треба боятися. Треба тренуватися. Усім без виключення. Йти шляхом, на який ми вже стали» - Олена Апчел

У фразах героїні нашої публікації - не лише особиста історія, а й досвід цілого покоління, для якого війна стала не епізодом, а частиною ідентичності. Відважна і сильна. Вільна і незалежна. Історія артилеристки Національної гвардії України Олени Апчел у спецпроєкті «Жінки МВС».

У цивільному довоєнному житті вона була режисеркою і мисткинею. Нині - доброволиця, аналітикиня артилерійської розвідки. Про службу говорить без романтизму. Життєвий епізод воєнщини став важкою, виснажливою й часто несправедливою реальністю.

Її позивний Жива. І, здається, саме це друге ім’я військовослужбовиці найточніше описує спосіб, у який вона тримається в реальності війни, не втрачаючи здатності відчувати, сумніватися, мислити й говорити правду.

Олені тридцять дев’ять. Одружена. Чоловік артилеристки Апчел також доброволець і вже сьомий рік боронить Україну. Попри війну, втрати й постійне відчуття невизначеності, вона не відмовляється від мрії про велику родину. 

Олена Апчел родом із Новотроїцького, що на Донеччині. Своє невелике рідне містечко, вона й досі згадує через запах квітів, бабусин двір і людей, що постійно заходили “на чай”. 

Поки батьки працювали у гірничодобувній галузі, Олену здебільшого виховувала бабуся Катерина Василівна. У її домі завжди були люди - сусіди заходили дорогою до церкви чи сільради на чашечку чаю або просили “вламати квіточок”. І хоча жили скромно, у спогадах Олени бабусин дім залишився місцем тепла й затишку.

Військовослужбовиця каже, що Донеччина - це не лише про теплі спогади. Це край, де змалечку формується сильний і загартований характер. Край, який вчить триматися, шукати своє місце серед людей і не втрачати себе навіть у складних обставинах. Уже в дорослому віці, коли почала подорожувати Україною та світом, Олена зрозуміла, що її впертість і прямолінійність - не вада, як їй часто говорили, а частина внутрішнього стрижня сформованого Донеччиною.

Сьогодні Олені важко дати одне коротке визначення слову “дім”. У її житті було багато міст, і кожне залишило в ній щось своє. Частину дитинства вона провела в Криму, де жив батько. Потім був Харків, в якому навчалася і прожила понад десять років. Олена каже, що, саме тут сформувалася як людина, занурилася в мистецьке й наукове середовище, навчилася сповна відчувати великі міста.

Пізніше були Львів, Київ, а згодом - Берлін, Варшава, Гданськ і Краків. Польща теж стала для неї близькою: за роки життя за кордоном Олена настільки вросла в польське культурне середовище, що сьогодні щиро переживає за те, як змінюється польське суспільство. Варшаву вона й досі називає “трохи домом”.

Після початку служби в Силах оборони все ніби замкнулося в коло. Вона знову повернулася туди, звідки починалася її історія - на Донеччину і Харківщину. Тепер саме там проходять її дні, ротації, бойова робота і короткі розмови з побратимами та посестрами між виїздами.

Водночас власного дому, в звичному сенсі слова, у неї зараз немає. І це, зізнається, болить не через стіни чи речі, а через прості побутові дрібниці.

Для Апчел принципово мати право вирішувати долю свого дому навіть тоді, коли вона знає, що ймовірно й не повернеться жити в той самий будинок. Олена каже, що за роки повномасштабного вторгнення люди страшенно втомилися. Гучні слова вже майже не працюють. Залишається лише те, що всередині: цінності, принципи і відчуття власної гідності.

Олена зізнається, що після окупації вона багато років навіть не оформлювала статус внутрішньо переміщеної особи. Це був її особистий, мовчазний протест проти того, що хтось вирішив розпоряджатися її землею, минулим і майбутнім.

У дитинстві Олена мріяла стати слідчою. Їй завжди боліла несправедливість. Вона заступалася за слабших, гостро реагувала на жорстокість і дуже рано почала думати про те, як працює система і чому одні люди можуть залишатися безкарними. Хотіла мати інструменти, щоб це змінювати.

Але життя різко змінило маршрут ще на етапі вступу. Коли родина спробувала подати документи до університету в Донецьку, виявилося: за навчання фактично потрібно “домовлятися”. Грошей на це не було. Олена досі припускає, що свою роль тоді могло зіграти й те, що вона дівчина.

Старший брат приніс їй каталог усіх вишів України й сказав, що підтримає будь-який її вибір. Майже випадково вона відкрила сторінку з факультетом режисури Харківської державної академії культури - саме так почалася Оленчина дорога у світ мистецтва. 

Кар’єра почалася з театру.  Він став для неї способом шукати й досліджувати. Її цікавив документальний театр - форма, яка дозволяє говорити про реальність без прикрас. Уже після 2014 року мистецтво для Олени стало значно гострішим і політичним. Вона почала працювати з темами пам’яті, війни, родинних травм, соціального насильства, нерівності й колоніального спадку.

Вистави та перформанси режисерки часто торкалися того, про що суспільство воліло мовчати: токсичних моделей у родинах, дерусифікації, жіночого досвіду, втраченої історичної пам’яті, впливу російської культури на український простір. Паралельно Олена багато працювала в Польщі, де через мистецтво постійно нагадувала європейцям, що війна в Україні не закінчилася, а 2014-й не став для співвітчизників “далеким конфліктом на Донбасі”.

Жива добре пам’ятає, як у 2018 році щодня приносила до театру в польському Гданську портрети українських військових, які продовжували гинути на фронті. Гвардійка каже, що найважче було боротися навіть не з байдужістю, а з російським впливом у культурному середовищі, який багато хто в Європі просто не помічав.

Олена переконана: 

Повномасштабне вторгнення росії Олена зустріла на чужині. За день до 24 лютого вона дала інтерв’ю місцевому телебаченню у Польщі про свої театральні проєкти й соціальні ініціативи. Наприкінці розмови журналістка запитала, чи вірить вона, що росія може напасти на Україну. Олена відповіла: 

Вона говорила про російські війська біля кордонів, про підготовку до нового етапу вторгнення, про те, що ескалація неминуча. Каже, що співрозмовники тоді навіть образилися на її різкість. А вже наступного ранку вони зустрілися біля російського посольства на акції протесту. Журналістка, зі сльозами на очах, вибачалася й обіймала її.

Того ж вечора гвардійка вже їхала до українського кордону. З собою мала випадково куплену плитоноску, рюкзак із військовими речами й абсолютне нерозуміння, що буде далі. На своєму шляху вона зустріла тисячі людей: розгублених, виснажених, наляканих.

На кордоні вона допомагала людям із мовним бар’єром як перекладачка. Згодом розпочала активну організаційну роботу: шукала автобуси, підбирала житло, налагоджувала контакти для гуманітарної допомоги. Хтось із колег у Польщі передавав транспорт, хтось - ключі від квартир для українців, які тікали від війни. Дуже швидко її телефон перетворився на безперервний ланцюг дзвінків і повідомлень.

Олена займалася евакуацією, поселенням дитячих будинків, пошуком ночівлі, перевезеннями між країнами. Спала фрагментами: іноді просто у вантажівках між гуманітарними рейсами. В якийсь момент жінка зрозуміла, що кілька тижнів поспіль навіть не переодягалася нормально.

Згодом до допомоги підключилися її знайомі з Канади, Франції, Іспанії, Бельгії. Вона координувала сотні людей за годину і тисячі - за день. А потім поступово переключилася на допомогу військовим: закуповувала форму, амуніцію, деталі до техніки - спочатку за власні гроші, далі за донати.

Пізніше Олені запропонували очолити великий культурний фестиваль у Німеччині. Вона довго вагалася, але зрозуміла: у європейському культурному середовищі майже немає українського голосу, зате російський вплив - колосальний. Тому вирішила залишитися ще на певний час і вести свою боротьбу там.

У Берліні вона фактично займалася культурною дипломатією: добивалася скасування участі російських митців у подіях, говорила з європейськими колегами про російський імперіалізм, пояснювала, що Україна — це не лише фольклор і “екзотика”, а велика сучасна культура з власним голосом і власною історією.

Паралельно Олена продовжувала возити допомогу на фронт, працювати з шелтерами й підтримувати людей, які пережили полон і катування. Та зрештою рішення повернутися в Україну стало для неї неминучим. Не через один емоційний момент, а через внутрішнє відчуття відповідальності.

Повернувшись до України, вона зіткнулася з новою проблемою - жінку не поспішали брати в бойовий підрозділ. Їй запропонували паперову роботу, комунікації, пресслужбу. Жива відмовилася. Олена не бачила сенсу знову робити те, що і так вміє, тільки вже “за наказом”.

Свого “першого дня у війську” Олена майже не пам’ятає. Замість нього були місяці розмов із командирами, співбесід і постійної необхідності доводити очевидне: жінка теж може бути в бойовому підрозділі.

Вона згадує, як їй пояснювали, що “жінкам не місце в армії”, що їй “ще дітей народжувати”, а на фронті “буде бум-бум”. Деякі з цих фраз сьогодні викликають у неї сміх, але тоді за ними стояло інше - поблажливість і небажання сприймати її серйозно.

Багаторічний досвід роботи в мистецькому середовищі та управлінні навчив її витримувати подібні речі без зайвих емоцій. Вона жартувала у відповідь, іноді - підлаштовувалася під систему, бо розуміла, що якщо хоче потрапити саме в бойовий підрозділ, то доведеться пройти і через це теж.

Найважчим у перші місяці служби для Олени стала не фізична підготовка і навіть не навчання. Найскладніше було морально - прийняти сам принцип існування армійської системи. Після багатьох років роботи в середовищі горизонтальних рішень, співпраці та свободи вона потрапила у світ жорсткої ієрархії, де в пріоритеті не досвід та компетентність, а звання й погони.

Особливо її вразила кількість радянських підходів, які досі залишаються в армії. Олена досі зі сміхом згадує, як вперше побачила журнали, які потрібно щодня заповнювати вручну.

Окремим випробуванням став і побутовий сексизм. Інколи їй буквально доводилося пояснювати, що жінки у війську - це не “квіточки”, яких треба берегти від складних завдань, а такі самі військові. Водночас пліч-о-пліч з Оленою були й адекватні побратими,які завжди готові слухати, змінюватися і вчитися разом із нею.

Свою першу ротацію жінка провела на Лиманському напрямку. У піхотному підрозділі працювала і як пілот дронів. Перед цим пройшла навчання на “мавіках” та FPV-дронах, а.вже згодом опинилася в зоні важких боїв за Макіївку та Невське. На цьому напрямку Жива працювала як бойова медикиня. 

Тоді їхній підрозділ втратив командира роти. Побратими казали, що це була одна з найважчих ротацій. Але сама Олена майже не дозволяла собі думати про страх чи втому. Вона продовжувала вчитися всьому, що могла, і бути корисною скрізь.

Перший бойовий досвід став для неї внутрішньою точкою опори. І сьогодні, коли говорить про службу, Олена найчастіше згадує людей поруч - тих, хто воює вже десять чи дванадцять років. Каже, що ці люди з бойовим досвідом стали для неї прикладом справжньої витримки.

Олена чесно зізнається, що абсолютного відчуття, що вона “на своєму місці”, у війську - не було. Радше - короткі спалахи, моменти, коли все навколо раптом складалося в чітке розуміння, навіщо вона тут.

Так було під час евакуації поранених. і трохи пізніше, вже в іншій бригаді, коли на Куп’янському напрямку вони з побратимами фактично з нуля створювали невеликий підрозділ. Разом навчалися, відпрацьовували взаємодію, ставали сильнішими як команда.Результат своєї роботи - реальний і відчутний - побачили згодом.

Працювати доводилося безперервно. Втома ніби відходила на другий план, бо з’явилося головне - це  відчуття злагодженості й довіри одне до одного. Олена пригадала цей період із великою вдячністю до побратимів, командирів і суміжних підрозділів, з якими вдалося вибудувати чесну й ефективну взаємодію.

Нині Жива працює в артилерійській розвідці. Каже, цивільним часто важко зрозуміти, що таке військова аналітика насправді. З боку це може виглядати як робота з цифрами чи картами, але в реальності все значно складніше.

Їй щодня доводиться збирати десятки уривків інформації: дані з дронів, радіоперехоплення, спостереження інших підрозділів, сигнали звукометричної чи радіолокаційної розвідки. Окремо ці фрагменти можуть нічого не означати. Але саме з них потрібно скласти цілісну картину і зрозуміти, де ворог, що він планує і як діяти далі.

У цій роботі не буває “дрібних” помилок. Неточність у розрахунках чи поспішне рішення можуть коштувати життя - військовим або цивільним. Інколи наслідком стає втрата техніки, позицій або дорогоцінного часу. Зі слів гвардійки, найнебезпечніше - це втрата довіри.

Якщо аналітика працює неточно, її починають перевіряти довше, сумніватися, гальмувати рішення. А на війні час напряму пов’язаний із безпекою людей.

Олена пояснює, що відповідальність у її роботі - це не стан, у якому можна “вимкнутися” після прийнятого рішення. Але й постійно жити в ньому на рівні емоцій також неможливо. Тому для неї найважливішою стає внутрішня дисципліна після дії.

Вона намагається не застрягати в думках “що було б, якби”, але й не відмахуватися від помилок. Кожна ситуація - це аналіз. Спокійний, іноді жорсткий, але необхідний. Бо саме з цього складається професійна відповідальність: не тільки пережити момент, а й зробити висновки, змінити підхід і не припуститися помилки.

Олена каже, що поступово вчиться жити з цією відповідальністю так, щоб вона не паралізувала мислення. У її роботі важливу роль відіграють процедури, перевірка даних і командна взаємодія. Рішення рідко народжується в ізоляції - воно проходить через кілька рівнів осмислення всередині підрозділу.

Олена переконана, що з часом така взаємодія формує не лише ефективність, а й культуру відповідальності в команді. Кожен і кожна починає краще розуміти свою роль, підхоплювати одне одного, і в результаті з’являється більш об’ємне бачення ситуації. Відповідальність при цьому не зникає, але стає більш усвідомленою - не як тиск, а як рамка для точної роботи.

На глибоке переконання військової, найважче - прийняти, що ідеальних рішень не існує. Завжди є неповні дані, обмежений час і фактор невизначеності. Тому її внутрішній баланс тримається на трьох речах: холодному аналізі, довірі до команди і готовності діяти навіть без повної впевненості.

Говорячи про те, що найбільше недооцінюють у її роботі, вона переходить від особистого досвіду до ширшої картини війська. Каже: проблема часто не в окремих підрозділах, а в тому, як суспільство загалом уявляє собі армію.

У цивільному сприйнятті військо часто ділиться на “тих, хто на нулі” і “штабних”. Але насправді Сили оборони - це складна система, де кожен виконує критично важливу функцію: піхота, артилерія, танкісти, зв’язківці, сапери, логісти, медики, інженери, оператори дронів, командири, кіберфахівці. Усі вони працюють у різних ролях, але в єдиному складному і напруженому механізмі.

І саме ця взаємозалежність, каже Олена, часто залишається поза увагою тих, хто не занурений у тему. Спочатку багато хто недооцінює окремі напрямки роботи, але з часом, коли починає розуміти їхню складність, ставлення змінюється.

Олена давно говорить про зміни без пафосу, спокійно і по факту, без спроб пом’якшити сказане: війна, за її відчуттям, змінила її повністю. Вона вже не пам’ятає себе такою, якою була понад десять років тому - юною, легкою, смішною, сповненою планів і допитливості.

Перші роки війни ще залишали простір для внутрішньої турбулентності - ніби стара і нова ідентичність співіснували поруч. Але з часом, війна поступово “переписала” її зсередини. А вступ у військо ніби поставив життя на паузу.

У цій паузі багато чого довелося “згорнути всередину”: емоції, частину особистих проявів і навіть звичні способи мислення. Олена каже, що система армії часто обнуляє попередній досвід людини, змушуючи її підлаштовуватися під жорстку ієрархію та виконавську дисципліну.

Водночас вона визнає, що це особливо складно для тих, хто звик мислити широко, критично, працювати в горизонтальних середовищах і тримати сильні особисті кордони. У війську багато з цього доводиться тимчасово “відкладати” заради функціонування системи.

Олена також говорить і про так званий синдром самозванки. Це стан, який знайомий багатьом жінкам у війську. Він з’являється не як слабкість, а як наслідок постійного зовнішнього і внутрішнього тиску: доводити, перевіряти себе, сумніватися, навіть коли є реальні досягнення.

Вона пов’язує це не лише з особистим досвідом, а з ширшим соціальним контекстом - багаторічною традицією знецінення жіночого досвіду, очікуванням “зручності”, постійним балансуванням між “замало” і “занадто”.

Справлятися з цим їй допомагає вдячність. Вона часто згадує жінок, які прокладали шлях до її власної свободи і можливостей, як історичних постатей, так і сучасних посестер. У цих згадках Жива знаходить опору, яка не дає знецінювати власний шлях.

Ще одна важлива зміна - це ставлення до мистецтва. Олена не заперечує свою мистецьку ідентичність, але визнає, що вона “поставлена на паузу”. Інтенсивність служби майже не залишає ресурсу на творчість.

Водночас мистецький спосіб мислення нікуди не зникає. Він проявляється інакше - як спосіб бачити реальність відсторонено, аналізувати її, іноді навіть сприймати як певний “перформанс”, у якому абсурд стає зрозумілішим через форму.

Попри втому і втрати, Олена не говорить про остаточні висновки. У її словах є обережна, стримана надія - на повернення до себе, до творчості, до життя поза війною. Але без ілюзій про те, що це буде просто або швидко.

Гендерна нерівність у війську, за словами героїні, відчувається на всіх етапах служби. Вона описує це як системне явище, яке не зводиться до окремих випадків: «Це не просто різниця. Це гігантський слон мізогінії, який ми намагаємося не зауважувати, бо він займає всю кімнату».

На її переконання, попри окремі важливі кроки, до реальної рівності суспільство і військова система ще не наблизилися. Йдеться радше про точкові зміни, які не змінюють загальної культури. Вона підкреслює, що жінка у війську досі часто змушена доводити свою легітимність більше, ніж чоловік: «Ці кроки поки що радше точкові, ніж системні».

Прояви нерівності, за її словами, присутні як у дрібних повсякденних ситуаціях, так і в структурних питаннях - доступі до посад, кар’єрному просуванні, сприйнятті бойових ролей. Вона наголошує, що навіть за формальної рівності можливостей культурні упередження залишаються: 

Героїня історії розглядає військо як концентроване відображення суспільства, а не ізольовану систему. На її думку, те, що спостерігається в армійському середовищі, є підсиленою версією загальних соціальних уявлень про силу, авторитет і ієрархію. Вона зазначає, що «нейтральний суб’єкт» у багатьох структурах історично сформований навколо чоловічого досвіду, який помилково подається як універсальний.

У такій логіці будь-яке відхилення від норми потребує додаткового доведення. Вона підкреслює, що саме тому рівність часто існує лише формально, тоді як у реальності залишається крихкою і залежною від контексту.

Окремо вона наголошує, що зміни вже відбуваються, але вони не є завершеними і не є лінійними. Це радше поступовий процес переосмислення базових критеріїв професійності, авторитету та довіри. Вона підсумовує цю думку як тривалий перехід: 

У питанні збереження власної ідентичності у війську вона описує постійний внутрішній баланс між адаптацією та самозбереженням. За її словами, це часто означає вимушене приглушення власної поведінки, щоб уникати небажаної уваги: «Я намагаюся розчинитися».

Водночас вона визнає, що така адаптація суперечить її природі як особистості: 

Армійська система, за її словами, навчила її інколи мовчати, хоча це внутрішньо сприймається як вимушений компроміс.

Вона підкреслює, що для неї неприйнятним є зверхнє ставлення, яке маскується під ієрархію чи дисципліну: «Я не бачу в цьому ні сили, ні розуму - лише чистої води шовінізм».

Серед поширених стереотипів щодо жінок у війську вона називає сумніви у фізичній та психологічній витривалості, автоматичне знецінення професійності, а також уявлення про непридатність до командування. Вона зазначає, що жінці часто доводиться щоразу доводити базову компетентність, тоді як до чоловіків цей стандарт не застосовується однаково.

Окремо вона звертає увагу на стереотипи щодо емоційності. Жіноча реакція у стресі частіше інтерпретується як слабкість, тоді як чоловіча емоційність у бойових умовах нормалізується. Вона також описує приховані форми обмежень, які можуть виглядати як турбота, але фактично зменшують доступ до завдань і відповідальності.

Загалом вона підсумовує, що ці стереотипи рідко існують окремо. Вони діють як фонова система уявлень, яка впливає на довіру, кар’єрні можливості та щоденну взаємодію, часто залишаючись неартикульованою, але постійно присутньою.

Жінкам, які замислюються про службу, вона радить одразу відмовитися від ілюзій. За її словами, армія не є шляхом швидкого загартування чи романтизованого самоствердження, а передусім складною, виснажливою і часто небезпечною роботою. Вона говорить про це прямо: 

Олена Апчел підкреслює, що досвід служби майже неминуче пов’язаний із внутрішніми кризами, розчаруваннями і постійною боротьбою із системною несправедливістю. У цьому досвіді психологічний тиск іноді виявляється сильнішим за зовнішню загрозу. Попри це, вона визнає, що для багатьох людей служба стає способом внутрішнього примирення з власним вибором і історією. Вона описує стан, у якому зникає відчуття внутрішнього конфлікту і провини перед подіями, які відбуваються в країні.

Олена також говорить про неминучість емоційних коливань і складність цього досвіду, підкреслюючи його невідворотність. У своїх роздумах вона наголошує, що ключовим є не зовнішній тиск і не соціальні очікування, а внутрішня мотивація. Вона застерігає від прийняття рішень із позиції доведення чи компенсації: 

Вона також підкреслює, що жінка у війську не має орієнтуватися на нав’язані уявлення про роль чи місце. У її формулюванні звучить чітке заперечення зовнішньої нормативності: 

Водночас вона наголошує на базовому принципі гідності й рівності громадянського вибору: 

Артилеристка Апчел уникає запитань про перемогу. Навіть якщо завтра буде підписане перемир’я, це не означатиме автоматичного завершення досвіду, через який пройшло покоління. Бо є речі, які не закриваються політичними рішеннями чи юридичними формулами. Пережиті втрати, змінені тіла, роки постійної напруги, розчарування і відповідальності - усе це залишається частиною внутрішньої біографії, незалежно від того, як буде названий наступний історичний етап. 

Повернення до режисури вона не сприймає як просту траєкторію “було - стало - повернулася”. Для неї це радше питання про те, чи буде взагалі внутрішній простір для мистецтва після всього пережитого. Чи залишиться можливість знову входити в процеси, де є час на сумнів, дослідження, повільність і складність. Наразі це виглядає як віддалена й непевна перспектива.

Вона також наголошує на практичному вимірі цього повернення, про який рідко говорять. Мистецтво не існує у вакуумі - воно залежить від інституцій, які або змінюються разом із суспільством, або залишаються незмінними. І тут, за її словами, більше питань, ніж відповідей: чи готові ці інституції до повернення людей із війни, чи є розуміння роботи з травматичним досвідом, чи існують механізми підтримки, а не лише очікування результату.

Вона констатує, що сьогодні немає відчуття готової рамки, в яку таке повернення могло б природно вписатися. Саме тому ідея повернення існує радше як відкладена можливість, а не як реальний план.

Водночас мистецтво, на її думку, не зникає повністю навіть у стані паузи. Воно змінює форму: іноді стає способом дистанційного споглядання реальності як матеріалу для осмислення, іноді - інструментом внутрішнього виживання в умовах надмірної щільності досвіду.

І якщо колись повернення і відбудеться, воно вже не буде поверненням у попередній театр. Це буде інша практика - сформована війною, втратами і новою чутливістю до правди, яку неможливо імітувати.

Цей внутрішній висновок героїні підсвічує її ставлення до майбутнього і неможливість повернення до “до”.

Для Олени Апчел питання вибору ніколи не було пов’язане з героїзацією. Вона говорить про це максимально просто і прагматично: справедливість має не лише зовнішній вимір - закони, норми чи правила суспільства, - а й внутрішній, який визначається відповідністю власних дій своїм переконанням. Саме цей внутрішній конфлікт і став для неї визначальним.

В еміграції вона продовжувала допомагати українській армії, культурі та суспільству, але поступово дедалі гостріше відчувала розрив між власними переконаннями та реальними діями. 

І додає: 

Саме тому повернення в Україну стало для неї не емоційним поривом, а раціональним рішенням - спробою привести життя у відповідність до власних цінностей. 

Ця думка для жінки стала ключовою. Відповідальність вона також визначає не через красиві слова чи декларативну позицію, а через готовність приймати наслідки власних рішень. 

У воєнній реальності це поняття стає максимально конкретним: 

Олена переконана, що відповідальність - це ще й відмова від спокуси швидких результатів, видимості чи нагород. Вона називає її «тихою уважною постійною роботою», у якій важливо не привласнювати чужий досвід і не перекладати на себе чужі заслуги. 

Особливо болісно вона сприймає ситуації, коли в армії результат роботи підлеглих стає частиною чужої репутації: 

Для гвардійки це прояв глибоко вкоріненого механізму, який вона називає «російським механізмом царя в голові».

Окреме місце в її роздумах займає страх… не як щось виняткове, а як постійний супутник війни. Жива не говорить про страх як про слабкість чи перешкоду, яку можна остаточно подолати. Навпаки: 

На її думку, проблема виникає тоді, коли людина починає воювати не з реальністю, а зі самим фактом власного страху. 

У повсякденному житті Олені допомагає повернення до конкретики: до коротких часових відрізків, до фізичних дій, до присутності інших людей поруч. Її принцип - «Не як пережити все, а як прожити наступні кілька годин». І додає ще одну важливу річ: 

Попри втому, втрати й постійне внутрішнє виснаження, Олена Апчел не говорить про себе як про людину, яка втратила здатність триматися. Навпаки — вона описує себе як людину, яку війна змінила радикально, але не позбавила внутрішнього стрижня. Говорячи про майбутнє, вона майже не ідеалізує його й не намагається уявляти “повернення до нормальності”. Її погляд на себе після війни максимально чесний і позбавлений романтизації: 

Для неї війна давно перестала бути лише періодом або етапом, який можна буде просто залишити позаду. Вона говорить про цей досвід як про частину внутрішньої біографії, яка вже назавжди змінила людину. Саме тому й поняття перемоги для неї не зводиться до політичних рішень чи навіть завершення бойових дій. У її розумінні війна залишає після себе не лише фізичні руйнування, а й глибокі внутрішні зміни, які неможливо “скасувати”.

Водночас у словах Олени постійно присутня тема відповідальності. Не лише військової, а й людської. Військова додає, що одним із найважчих, але необхідних кроків є вміння слухати жіночий досвід без автоматичного заперечення або захисту.

У її словах немає бажання повчати чи морально підноситися над іншими. Навпаки. Вона постійно повертається до думки про складність цього процесу і для чоловіків, і для жінок. 

Говорячи про підтримку, Олена не приховує, що її особиста історія болісно пов’язана з війною ще й на рівні родини. Частина її близьких загинула, частина залишилася в окупації, а з великою частиною рідних зв’язок було втрачено на тлі політичних поглядів. 

Попри це, у її розповіді немає озлобленості. Швидше - глибоке усвідомлення ціни власного вибору, який для неї давно став не героїзмом, а відповідністю перед своїм переконанням, солідарністю і готовністю витримувати наслідки цього рішення щодня. 

Департамент комунікації МВС