Про підходи до визначення критеріїв оцінювання доброчесності суддів та кандидатів на посаду судді розповів член ВРП Сергій Бурлаков на міжнародному форумі

Під час ХІІ Міжнародного форуму з практики Європейського суду з прав людини «Імплементація Європейської конвенції з прав людини в Україні» член Вищої ради правосуддя Сергій Бурлаков зазначив, що у Вищій раді правосуддя підходить до завершення робота над Єдиними показниками для оцінки доброчесності та професійної етики судді та кандидата на посаду судді.

Сергій Бурлаков нагадав, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (частини 6 статті 83) передбачає затвердження Вищою радою правосуддя таких показників після консультацій з Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Радою суддів України та Громадською радою доброчесності.

Спікер розповів, що наразі етап консультацій завершено і дискусії тривають у Вищій раді правосуддя.

«Ми намагаємося напрацювати певні критерії, які будемо презентувати громадськості. Потрібно від розмитих філософсько-етичних понять перейти в площину юридичних категорій. З цими критеріями згодом працюватимуть члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів, Громадської ради доброчесності, Вищої ради правосуддя – як під час конкурсних процедур, так і під час дисциплінарних проваджень. Це дозволить мати певну визначеність для того, щоб не допускати суб’єктивного підходу в різних процедурах, але водночас перед розробниками постає низка викликів не допустити створення формального підходу до визначення доброчесності судді», - зазначив він.

Сергій Бурлаков пояснив, що складність полягає у тому, що в разі оцінювання поведінки судді або кандидата на цю посаду за визначеними лекалами – дуже чіткими й однозначними, які не допускають подвійного трактування, то це може виглядати як юридична формальність. Мінус формального підходу полягає у тому, що він може не сприйматися суспільством.

На відміну від такого підходу є інший – принцип «моральної інтуїції». В такому разі ризик полягає у тому, що у будь-якому суспільстві є певний спектр моральних цінностей, який залежить від приналежності людей до різних соціальних груп, які мають відмінні релігійні переконання, належать до різних вікових категорій тощо.

Тож при формуванні критеріїв доброчесності розробникам потрібно досягнути певного балансу для досягнення компромісу між формальним правом та моральними цінностями.

У роботі ХІІ Міжнародний форум з практики Європейського суду з прав людини, який відбувався 29–30 жовтня 2024 року, взяли участь суддя Європейського суду з прав людини Микола Гнатовський, судді Верховного Суду й суді першої та апеляційної інстанцій, судді Конституційного суду України, представники Вищої ради правосуддя, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, представники Національної школи суддів України, Ради суддів України, а також міжнародні експерти та представники громадських організацій.

Текст виступу члена Вищої ради правосуддя Сергія Бурлакова на ХІІ Міжнародному форумі з практики Європейського суду з прав людини «Імплементація Європейської конвенції з прав людини в Україні»

Під час роботи над Єдиними показниками для оцінки доброчесності та професійної етики судді та кандидата на посаду судді проводилися обговорення і консультації як з українськими, так і з іноземними філософами і теоретиками права, у тому числі у царині співвідношення моралі і права.

Необхідність працювати з поняттям «доброчесність» мимоволі затягує предмет Єдиних показників у «сіру» смислову зону між мораллю та правом. Треба усвідомлювати виключно юридичний характер Єдиних показників. Ідеться про юридичну версію «доброчесності», яка ніколи не збіжиться з моральним феноменом доброчесності, хоча б тому, що останній ніколи не є єдиним і однозначним.

Однозначність (принаймні як мета) завжди була відмінною рисою права від моралі. Остання неодмінно містить істотний елемент суб’єктивності, контрнормативної поведінки (в ім’я «духу», а не «букви»), різних вихідних позицій носіїв морального судження (культурних, релігійних, майнових, професійних, соціальних тощо). У суспільстві завжди є спектр моралей (часто супротивних одна одній) і одне право, покликане не увиразнити ці розбіжності, а уніфікувати, звести до спільного знаменника.

Як поняття «доброчесність», так і пов’язані з ним чесноти (чесність, неупередженість, сумлінність, дотримання етичних норм) будуть або досконалими юридичними фікціями (несуперечливими, чіткими, однозначними – отже, суто формальними й у більшості випадків невідповідними «моральним очікуванням суспільства («звичайних розсудливих людей»), або юридично-моральними гібридами, нежиттєздатними поза межами систем божественного права, Біблії, Тори чи Корану (у плюралістичному суспільстві, де триває відкрита і цілком «законна» війна світоглядних сенсів – соціальних, гендерних, релігійних тощо, не існує «моралі», а завжди наявний спектр моралей, що не підлягають жодному «усередненню»).

Зазначені юридичні фікції будуть зручними для досягнення результату: «оцінки доброчесності та професійної етики судді», проте ця оцінка відповідатиме суто формальним умовам, а тому буде вразливою для морально недоброчесних людей, які є достатньо розумними, завбачливими і цинічними, щоб не давати формальних приводів для претензій. Суспільство завжди реагуватиме на такі випадки як на провали – мовляв, ті, хто має оцінювати, не бачать того, що бачать усі. Саме такою є плата за формальну чіткість. Тому дуже важливо не породжувати невиправданих очікуванням риторичним наголошенням термінів, на кшталт «доброчесності».

Якщо ж зробити акцент на моральній інтуїції, прямо супротивній юридичному формалізму (адже вона ґрунтується на «внутрішньому голосі», «суб’єктивно переконливих припущеннях» і «власному баченні», а не на чітких і експліцитних мотивах, які можна довести), то ми ризикуємо поринути в прірву суб’єктивних уподобань або виконання різного роду «соціальних замовлень». Звісно, можна вказати, що ті, хто відбирає суддів, мають керуватися власним сумлінням, як і судді. Однак тоді рішення групи, що відбирає, будуть просто похідною від суб’єктивних сумлінь її членів. І, через зазначений плюралізм моралей, жодним чином не гарантуватимуть ні справжньої (неудаваної) доброчесності відібраних кандидатів, ні відповідності моральним інтуїціям суспільства (бо невідомо, які саме настрої на той момент домінуватимуть у більшості суспільних груп).

Розуміючи це, необхідно при розробці Єдиних показників зробити чіткий концептуальний вибір на користь юридичної досконалості цього документу. У протилежному випадку, усі спроби створити якісь юридичні «відповідники» моралі приречені заздалегідь. Тому краще сконцентруватися на питаннях професійної етики суддів і не породжувати нездійсненних суспільних очікувань надто частим ужитком морального по своїй суті поняття доброчесності.

Натомість в проєкті Єдиних показників простежуються спроби створення гібрида моралі і права, увиразнені поняттям «звичайна розсудлива людина», що відіграє роль свого роду морального компаса і самоочевидного «нульового рівня», на якому базуватимуться більшість «моральних» припущень. Це така собі «чарівна паличка», що нібито розв’язує всі проблеми, перетворюючи нечітке і незрозуміле на сповнене сенсу й змістовне.

Варто зазначити, що ці спроби багато в чому суперечать даним сучасних наук про поведінку, зокрема поведінкової економіки, теорії обмеженої раціональності тощо.

Рівень ірраціональності в людських рішеннях зростає разом із рівнем невизначеності. Тож «достатнє інформування» має досягати ледь не експертного рівня, щоб людина могла зайняти більш-менш «об’єктивну» позицію щодо належного життєвого рівня кандидата в судді, «нерозсудливої публічної поведінки» тощо. У нас немає достовірних фактичних даних, щоб стверджувати, ніби «звичайні» люди є достатньо «розсудливими».

«Звичайні» люди є ще й вельми різними. Їхнє розуміння базових моральних цінностей істотно відрізняється, залежно від соціальних, економічних, гендерних, вікових, культурних, релігійних тощо особливостей їхнього становища і відповідно світогляду. «Звичайних» людей не можна коректно звести до одного типу, насправді ми матимемо кілька різних типів з доволі відмінними стандартами моральних оцінок.

Визначення «звичайної розсудливої людини» не містить жодних моральних конотацій. Ідеться лише про законослухняність і абстрактну «об’єктивність» за умови (невідомо якою мірою) «достатньої» поінформованості. Разом з тим, для моральних суджень не досить суто раціональної об’єктивності (інакше б моральними авторитетами були математичні алгоритми). «Законослухняність» часто є опонентом моральної доброчесності.

Задля «розсудливості» в питаннях відбору на посаду судді варто орієнтуватися на самі по собі добрі критерії розсудливості, а не на якихось її міфічних усереднених представників, яких насправді не існує. Судячи з так званих «розсудливих людей», як нібито реальних, ті, хто оцінює суддів, фактично перебирають на себе роль такого критерію розсудливості, що істотно спотворює саму ідею Єдиних показників. У жодному разі не варто змішувати стандарти з уявними (і навіть реальними) носіями цих стандартів. Тому проєкт Єдиних показників є концептуально вразливим, оскільки побудований на дуже сумнівному понятті.

Якби в Єдиних показниках об’єктивні критерії (відповідність видатків задекларованим доходам тощо) були чітко відокремлені від суб’єктивних і багатозначних («гідність», «патріотизм» тощо), а останні були обмежені чіткими ознаками, а не віднесені до сумління тих, хто оцінює, то Єдині показники краще відповідав би своїй меті. Всяка спроба додати моральну складову до юридичної впирається в одну з головних особливостей моралі – нерівність перед моральною нормою. Щоби переконливо для інших судити про останню, треба бути не просто «розсудливою людиною», а «моральним авторитетом». У такому разі будь-який проєкт Єдиних показників на практиці залежатиме від здатності залучити максимально авторитетний у моральному плані склад тих, хто оцінює. Слід визнати, що «моральний авторитет» – ще одне мінливе і нечітке поняття, на якому майже неможливо побудувати чіткий юридичний механізм.