Шлях Героя: історія снайпера бригади «Спартан» НГУ Антона Реуцького

Професійний військовослужбовець і снайпер бригади «Спартан» 2 корпусу НГУ “Хартія” Антон Реуцький із позивним Тоні родом із міста Куп’янськ Харківської області. У 2014 році він став на захист нашої держави у складі Сил безпеки та оборони України. Антон пройшов шлях складних і ризикованих розвідувальних операцій, брав участь у знешкодженні ворожих диверсійно-розвідувальних груп та виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту. За плечима військовослужбовця – понад 10 років служби, бойові виходи, втрати та випробування, які сформували характер і загартували волю. В інтерв’ю Антон розповідає про свій життєвий шлях, службу на передовій, біль втрат і те, що мотивує його щодня навіть у найскладніших ситуаціях.

Про дитинство, юність та вибір професії

Хороша фізична форма завжди була для мене важливою. З першого класу я займався легкою атлетикою, згодом мама віддала мене на бальні танці - я перемагав на конкурсах і став чемпіоном Харківської області.

Коли подорослішав, майже весь вільний час проводив з друзями на вулиці, і це змінило мене. Після першої бійки зрозумів, що хочу займатися чимось іншим, ніж танцями. Захопився футболом, грав у місцевій юнацькій команді «Мрія» (Куп’янськ), мав хороші перспективи, а згодом підписав контракт з футбольним клубом «Металург» (Куп’янськ).

Пізніше захопився боротьбою та боксом, виступав на районних змаганнях. У школі та гімназії навчався добре, а улюбленим предметом була математика. Після закінчення гімназії вітчим, який на той час працював у ДАІ, порадив мені вступити до технічного коледжу, щоб я здобув професію автомеханіка. Тоді я ще не розумів, у якому напрямі хочу розвиватися, тому особливого вибору не мав.

Мої батьки розлучилися, коли мені було чотирнадцять років. Для мене та молодшого брата це був непростий період. Я дуже важко переживав ті події.

Одного разу до нашого міста приїхали спецпризначенці для виконання службових завдань. Ми познайомилися, поспілкувалися, і вони звернули увагу на мою фізичну підготовку. Сказали, що за бажання я можу спробувати пройти відбір до їхнього підрозділу, пояснили, що для цього потрібно зробити. Після цього я вирішив готуватися й рухатися цим шляхом.

Щоб стати спецпризначенцем, мені потрібно було серйозно підготуватися фізично й психологічно. Для звичайного бійця вища освіта тоді не була обов'язковою, тому я фактично покинув навчання в коледжі, і весь свій час проводив у спортзалі. На четвертому курсі залишив коледж, пішов до армії, а у 2012 році потрапив до спецпідрозділу "Барс".

Спецпідрозділ «Барс» був окремою бригадою спеціального призначення Внутрішніх військ МВС України. У березні 2014 року на його базі сформували перші добровольчі підрозділи, які увійшли до складу новоствореної Національної гвардії України. Нині це бригада «Буревій» НГУ.

Служба в «Барсі» дала мені потужну професійну підготовку й психологічно загартувала. Я гідно пройшов випробування та здобув повагу побратимів. Щоб отримати перспективу офіцерського звання й посаду командира, мене направили на навчання до Золочева на Львівщині.

Після навчання я повернувся до «Барса» й став командиром взводу. У моєму підпорядкуванні було 30 військовослужбовців.

Війна здатна змінювати стосунки між людьми

У 2014 році, після завершення строкової служби в «Барсі» і з початком Антитерористичної операції на Донбасі, я не зміг залишатися осторонь. Звернувся до знайомих військових і приєднався до добровольчого батальйону міліції «Харків-1». У серпні нас направили до Іловайська. Однак ми так і не доїхали - дорогою зламався автобус.

У цей час я вперше зрозумів, що війна здатна повністю змінювати стосунки між людьми. Був хлопець, із яким ми мали серйозний конфлікт і просто не могли терпіти один одного. Але коли опинилися в одному окопі, всі образи залишилися в минулому. Згодом ми навіть почали дружити сім'ями.

Невдовзі наш підрозділ перекинули до Маріуполя для охорони об'єктів критичної інфраструктури. Там ми мали постійне місце дислокації, звідки регулярно виїжджали на бойові завдання. Я командував відділенням із десяти бійців. Ми планували та виконували спеціальні операції зі знешкодження диверсійно-розвідувальних груп. У 2016 році за участь в АТО отримав свою першу державну нагороду від Президента України.

У добровольчому батальйоні міліції «Харків-1» я прослужив до 2021 року. Саме там здобув не лише цінний бойовий досвід, а й важливі життєві уроки.

Під час служби в Маріуполі я одружився. У 2019 році в нас народилася донька Софійка. Раніше я ніколи не був надто емоційним щодо дітей. Для мене завжди на першому місці були служба й побратими. Але народження Софійки стало, мабуть, найщасливішою подією в моєму житті.

Я із задоволенням навчився доглядати за нею. Нічні підйоми мене зовсім не обтяжували - із радістю допомагав дружині: годував доньку, змінював підгузки. Від самого її народження дуже люблю проводити з нею час. Зараз Софійка вже закінчила перший клас.

Повномасштабна війна, оточення, перше поранення

Після реформи правоохоронної системи я продовжив службу в полку поліції особливого призначення, де також командував відділенням. Більшість особового складу нашого підрозділу перевели до Дніпра, а я залишився в Харкові у складі добровольчого батальйону.

Після контрнаступу ми виконували бойові завдання поблизу Соледара, а згодом нас перекинули до Красної Гори. На той час я входив до складу однієї з розвідгруп разом з побратимами з позивними Капелан, Лев, Немой, Тихон, Красивий, Монах, Дядя та бойовим медиком Вічі. Одного разу ввечері на позиції почав накрапати дощ, а ближче до ночі все замерзало. Одяг хрустів від льоду, кулемет обмерзав настільки, що, аби його перезарядити, доводилося цеглиною збивати кригу. У таких умовах я провів півтори доби - після цього випадку я почав боятися сильних морозів. Вічі надав мені першу допомогу та врятував мене після обмерзання. Пізніше, в боях за Вовчанський агрегатний завод він зник безвісти. Для мене він - людина, якій я дуже завдячую. 

У Красній Горі я вперше за час служби потрапив в оточення. Наш побратим із позивним Лівша самостійно виїхав на пікапі й відкрив мінометний вогонь по окупантах. Ми підтримували з ним зв'язок, і коли ворожий вогонь стих, нашій групі вдалося вирватися з оточення. Лівша врятував нас. Того дня він також вийшов живим, але згодом загинув.

Під час окупації Куп'янська на бік ворога перейшов мій дядько. Виявилося, що він - людина без моральних принципів, яка завжди шукала лише власну вигоду. Зараз він із родиною живе в москві. Востаннє ми спілкувалися через SMS. Я лише написав йому, щоб уникав зустрічі зі мною. Для мене це особиста трагедія.

Інший мій дядько після деокупації Куп'янська добровільно вступив до 92-ї окремої штурмової бригади (ОШБр) ім. кошового отамана Івана Сірка. Під час виконання бойового завдання він загинув.

У січні 2023 року в Кліщіївці наша група дві доби перебувала на позиціях в очікуванні штурмової групи «вагнерівців». Після її знищення ми чекали на евакуацію противника.

Бути снайпером

Я перевівся до роти снайперів спеціального призначення бригади «Спартан» Національної гвардії України. У травні 2025 року мене направили на навчання до Данії, де я успішно пройшов курс підготовки марксмена - піхотного снайпера. Основне завдання марксмена - забезпечувати бойову групу точним вогневим прикриттям на малих і середніх дистанціях, зазвичай до 500 метрів.

Після цього керівництво направило мене до Норвегії, де я продовжив навчання вже як снайпер далекої дистанції. На мою думку, ефективність курсів, які я пройшов у Данії та Норвегії, - 101 відсоток.

Після завершення навчання мене відправили на Покровський напрямок. Перші десять днів я лише вивчав і аналізував ситуацію на фронті. Насамперед роботу безпілотників. Сьогодні саме вони є одним із ключових інструментів управління бойовими діями. Без розуміння тактики їх застосування ефективно виконувати бойові завдання неможливо. Крім того, ворог дедалі частіше діє малими піхотними групами, що значно ускладнює їхнє виявлення. Попри це мені вдалося ліквідувати противника на відстані 1550 метрів.

Сучасна війна кардинально відрізняється від тієї, що точилася в період АТО. Тактика, яка працювала ще кілька років тому, сьогодні вже теж не дає потрібного результату. 

Остання операція

26 вересня 2025 року ми отримали повідомлення, що на позиції поранено двох снайперів. Командування зібрало нараду щодо їхньої евакуації та заміни особового складу.

Я вирішив іти. Близько десятої вечора розвідники забрали мене й мали доставити на позицію. На одному з поворотів у наш броньовик влучили два дрони. Машина втратила керування. Дякувати Богові, водій зумів утримати її на дорозі, і ми не перекинулися - нас врятував відбійник. Якби броньовик перевернувся, вибратися з нього шансів майже не було.

Двері з мого боку заклинило. Через дим нічого не було видно. Я вибив двері, викинув рюкзак та зброю і вистрибнув на схил біля дороги. Під час падіння знову травмував уже поранену ногу й спину. Майже кілометр довелося повзти під ворожими дронами. Дорогою побачив, що наш броньовик повністю знищив ударний безпілотник. Через контузію страшенно боліла голова, я майже не розумів, що зі мною відбувається. Сили стрімко залишали мене.

Уздовж насипу пролягала велика труба, під якою вдалося сховатися від дронів, трохи перепочити й оцінити обстановку.

До найближчої лісосмуги я дістався лише за кілька годин. Там уже перебували українські військові. За кілька днів мене евакуювали до стабілізаційного пункту.

Нині проходжу лікування та реабілітацію після отриманих поранень в одному з медичних центрів МВС України.

Антон Реуцький - один із багатьох українських захисників, чия відданість, патріотизм, відповідальність і щира любов до України щодня доводять: наша держава здатна вистояти навіть перед найжорстокішими атаками ворога, зберігаючи силу, гідність і незламність.

Департамент комунікації МВС