Стаття 40 ККУ як законна можливість не відповідати за дії, вчинені через примус

Навіть якщо людина не має наміру вчинити злочин, це не означає, що вона не може бути втягнутою в протиправну діяльність проти своєї волі. Для цього не обов’язково мати кримінальне оточення або негативне ставлення до українського законодавства — в умовах воєнного стану навіть законослухняні громадяни можуть несподівано опинитися в ролі злочинців.

Нерідко ідейно вмотивовані представники країни-агресора використовують фізичний примус задля того, щоб змусити громадян діяти проти інтересів власної держави. Через заподіяння болю, фізичні травми та позбавлення волі вони підкреслюють «необхідність» співпраці з окупаційною владою. Людей змушують приймати пропозиції агресора, аби ті мали змогу зберегти свої життя та здоровʼя.

Тож для захисту осіб, яких силоміць змусили стати «знаряддям» у скоєнні злочину, в Кримінальному кодексі України існує стаття 40. Положення статті передбачають можливість захисту прав особи, яку змусили завдати шкоди правоохоронюваним інтересам. Тобто, стаття 40 ККУ важлива в контексті захисту осіб, які стали жертвами насильницьких дій, і може застосовуватися у випадках, коли людина була змушена вчинити злочин через фізичний (та/або) психічний примус, який позбавив її можливості діяти за власною волею.

Водночас вказана норма не дозволяє забути про зловмисника, який відповідатиме перед законом незалежно від того чи визнано злочином поведінку тієї особи, до якої він застосовував примус.