Творці історії. Щоденник: Старий. Сталевий. Справжній

Історії мають імена.Історії ж бо пишуть на столі.Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…Ці слова Ліни Костенко - про нас, українців. Про тих, хто століттями виборював свободу. Про тих, хто сьогодні тримає небо, землю, міста і серця.

Міністерство внутрішніх справ України продовжує спільний проєкт “Творці історії. Щоденник” разом з РБК-Україна: ініціативу, яка розкриватиме щирі історії захисників  та захисниць системи МВС у форматі розповіді від першої особи через їхні думки, спогади та особистий досвід. 

Нацвардійці, поліцейські, рятувальники, прикордонники, ветерани і ветеранки є творцями сучасної історії України, Європи та світу. Важливо вже зараз фіксувати їхні оповіді. Ділитися емоціями та портретами наших героїв, аби краще зрозуміти і усвідомити реалії нашого сьогодення та максимально зберегти цей дух часу, суспільні настрої та особисті переживання для нащадків.

Дмитро Колесник (Старий) - військовослужбовцем Національної гвардії України. 

Людина, чиє життя переплітається з футболом, службою, любов’ю до тварин і відвагою на фронті.

Мені 31 рік. Народився я у Кривому Розі. З дитинства займався професійним футболом - грав за “Кривбас”, пробував себе навіть у “Динамо” (Київ). Це була не просто гра - це була моя робота, моє життя. Я й досі фанатію від футболу. Без нього не можу. 

Я не люблю гру в одні ворота. Футбол дав мені дисципліну, командний дух, навчив працювати разом і просто бути спортивним: тримати своє тіло в формі.

Закінчив льотне училище при КПІ, фах - комп’ютерно-програмна інженерія, маю міжнародний диплом. Працював де тільки можна, останнім часом - в Одесі, в охороні. Потім повернувся до Кривого Рогу. Захотів змінити місто і себе. Так я долучився до лав  Національної гвардії України.

Перед моїм днем народженням мені знайомий сказав: “Прикинь, завтра буде війна”. Я не повірив. А вже в три години ночі почали дзвонити друзі - почалося. Зібрав тривожну сумку, приїхав у частину, провів там цілий день.

Пам’ятаю, як дзвонив батькам і просив виїхати. Моя рідна сестра живе за кордоном. Батьки дуже хвилювалися. До речі, батько теж військовослужбовець - афганець.

Хотілося робити більше для країни, ніж просто стояти на блокпосту. Захищати своїх, місто, врешті-решт тих, хто не може тримати зброю.

Після служби в ППО, я перевівся у мінометну групу. Пройшов навчання і потрапив на Донецький напрямок. Там, на нулі, ми всі були рівними - не командири й підлеглі, а побратими, брати.

На фронті в мене був кіт Шкіпер - звичайний, сірий, але з характером. Він спав або зі мною, або з командиром. Ми жартували, що Шкіпер - наш талісман.

А взагалі я дуже люблю собак. У мене був німець Джек, потім хаскі Майя. Джека я виховав легко - віддав батькам, а от Майя… вона як дитина, енергії в хаскі море. Гуляв із нею по п’ять годин, а вона через годину знову готова була бігти.

1 квітня 2024 року, близько сьомої ранку, ми з хлопцями були на завданні. Не мав бути там, але поїхав підтримати. Раптовий вибух, удар, крик, біль. Далі - операції, перев’язки, евакуація.

Згодом ампутація обох ніг. За перший місяць переніс 25 операцій. Морфій майже не діяв. Щоб не зійти з розуму, я почав плести резинки, ліпити з пластиліну, малював: створював писанки за допомогою воскової техніки. Ці заняття були моєю терапією.

Майже відразу після отримання поранення ICTV 2 спільно з американським продакшеном почали знімати про мене фільм. Фільм "Сталевий" – це моя історія. Про те, як було до війни, як я отримав поранення і як вчився знову стояти на ногах, але вже сталевих. Ми знімали його під час лікування і реабілітації після ампутації.

Фільм “Сталевий” - це моя історія. Про те, як було до війни, як я отримав поранення і як вчився знову стояти на ногах, але вже сталевих. Ми знімали його під час лікування і реабілітації після ампутації.

У стрічці є все: момент вибуху, мої перші дні після, біль, операції, підтримка побратимів і рідних. Є і посмішки, і сльози. Але головне - там є життя.

Я хотів, щоб цей фільм став прикладом для тих, хто зараз проходить свій шлях болю. Щоб зрозуміли, що навіть після найважчого можна стояти, жити, мріяти, сміятись. Ми - незламні. Ми просто тепер трохи сталевіші.

До речі, вже в листопаді стрічка вийде на екрани.

Ще до війни я любив дивитися на зоряне небо. В дитинстві під час риболовлі - розкладав вогонь, сідав біля вогнища й просто дивився на зорі. В Одесі часто виходив ввечері на пляж - брав рушник, вмикав музику і дивився в небо. Думав про майбутнє, про любов, про те, якою людиною хочу стати.

І знаєте, ці спогади тримають мене досі. Бо коли згадуєш зорі - розумієш, що навіть у темряві є світло…

Департамент комунікації МВС