Чорний жах, що лунає крізь віки: Пам’яті жертв геноциду ромів
Ненависть майже ніколи не починається з пострілу чи газової камери. Вона починається значно раніше — з поділу людей на «своїх» і «чужих», із заперечення права бути собою, із байдужості до людської гідності. А коли світ звикає до цієї байдужості, приходить час злочинів.
Саме так почався Калі траш — «Чорний жах», як ромський народ називає геноцид, вчинений нацистським режимом під час Другої світової війни. Церемонію вшанування організували Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», Академічний музично-драматичний циганський театр «Романс» та Молодіжна агенція з адвокації ромської культури «АРКА».
2 серпня минає 82 роки від ночі, коли в таборі смерті Аушвіц-Біркенау було знищено майже три тисячі ромських чоловіків, жінок, дітей і літніх людей — останніх в&8217;язнів так званого «циганського сімейного табору». Їхня єдина «провина» полягала в тому, що вони народилися ромами.
Та тієї ночі не почалася і не завершилася трагедія ромського народу. Вона стала її найстрашнішим символом. За різними оцінками, жертвами Калі траш стали від 600 тисяч до півтора мільйона ромів по всій Європі. Це не просто сторінка в підручнику історії — це глибока, досі незагоєна рана на тілі людства.
Україна також має свою рану. Представники ромського народу стали одними з перших жертв Бабиного Яру. Уже у вересні 1941 року тут були розстріляні п&8217;ять ромських таборів, більшість мешканців яких становили жінки, діти та літні люди. За свідченнями очевидців, вони їхали на страту з піснями, у своєму традиційному яскравому вбранні.
Вони ще не знали, що попереду — остання дорога. Сьогодні на місці цієї трагедії стоїть пам&8217;ятник «Ромська кибитка» — мовчазний символ обірваної дороги тисяч мирних ромів, розстріляних у Бабиному Яру. За різними оцінками, саме тут були розстріляні близько 10 тисяч мирних ромів.
Сьогодні ця дорога знову наповнилася людьми. Представники ромської громади, органів державної влади, дипломатичного корпусу, міжнародних організацій, духовенства та громадськості пройшли траурною ходою до «Ромської кибитки», щоб разом схилити голови перед пам&8217;яттю невинно вбитих.
Лунала молитва. Хвилина мовчання. До підніжжя меморіалу лягли квіти, лампадки та дитячі іграшки — як нагадування про те, що серед загиблих були тисячі дітей, які так і не встигли прожити своє життя.
«Ми стоїмо на місці злочину, який, можливо, був одним із найбільш прихованих злочинів в історії людства. Від нас хотіли приховати пам’ять про цей геноцид і про людей, проти яких він був спрямований, &8211; сказав Віктор Єленський, голова ДЕСС. &8211; Я завжди замислювався над питанням: як це було можливо і хто міг чинити такий злочин? Ми читали щоденники гітлерівських катів, і вони здавалися звичайними людьми. Після розстрілів вони мили руки, бавили дітей, любили домашніх тварин. Ті, хто сьогодні запускає ракети й дрони по Україні, також, очевидно, потім вечеряють, дивляться серіали, ходять у гості й поводяться як звичайні люди. Ми дуже багато говорили: “Ніколи більше”. І це сталоося знову. Як звичайні люди можуть байдуже чи навіть із захватом спостерігати за тим, як руйнуються міста і гинуть люди? Свого часу нацисти також улюлюкали, коли розстрілювали ромські табори. У світовій пам’яті щось зламалося».
«Чорний жах» більше не здається далеким минулим. Терор повернувся на українську землю в обличчі російської агресії. Знову бачимо, як дика, сліпа ненависть цинічно нищить життя українців, ромів, усіх, хто живе на цій землі.
Історія вкотре нагадує: ненависть ніколи не зупиняється сама. Якщо її не зупинити вчасно, вона завжди знаходить нових жертв.
У промовах представників органів державної влади, дипломатів, діячів культури та представників ромських організацій звучала єдина думка: пам’ятати — це наш обов&8217;язок перед тими, кого знищила машина смерті, і наш щит від повторення подібних трагедій у майбутньому.
«Цього року минає 85 років від трагедії Бабиного Яру. Сьогодні ми з вами пройшли шлях від Алеї мучеників до Алеї праведників і зупинилися біля пам’ятного знака “Ромська кибитка”. Багато хто досі не до кінця розуміє, чому саме цей пам’ятний знак є невід’ємною частиною меморіального простору Бабиного Яру… Цього року виповнюється десять років від його відкриття. А від задуму до відкриття минув двадцять один рік — і цей шлях нагадує, наскільки довгою була дорога до визнання трагедії ромського народу, &8211; сказала Роза Топанова, директорка НІМЗ «Бабин Яр».
Ми живемо в умовах щоденних обстрілів, і лише день тому знову отримали трагічні новини з Києва. Ми щоразу переживаємо цей біль заново. Пам’ять має сенс лише тоді, коли вона здатна змінювати суспільство. Саме тому так важливо вшановувати пам’ять ромської спільноти, яка стала однією з жертв нацистського терору, і постійно нагадувати, що роми є невід’ємною частиною українського суспільства».Від імені уряду Німеччини виступила пані Катрін Бухгольц, заступниця Посла Федеративної Республіки Німеччини в Україні: &8220;Я хотіла б сказати, що для мене велика честь бути сьогодні тут. Двадцять років тому, коли я тільки розпочала свою карʼєру, ніхто не міг уявити, що німецька дипломатка візьме участь у такому заході. Дозвольте розпочати словами людини, яка пережила Голокост, ромка Цея Стойка. Вона говорила про те, що ми повинні будувати суспільство, в якому хочемо жити, — суспільство, яке дозволяє майбутнім поколінням жити без дискримінації та захищає гідність кожної людини. Сьогодні ми згадуємо сотні тисяч ромів і синті, яких переслідували та вбивали за часів нацистського режиму. Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб втілити ці прагнення — у Європі, у Німеччині та тут, в Україні&8221;.Під час меморіальної церемонії представники державних інституцій, дипломатичного корпусу, ромської громади та міжнародних організацій говорили про спільну відповідальність берегти історичну пам&8217;ять. Бо пам&8217;ять — це не лише шана загиблим. Це моральний дороговказ для живих і найкращий захист від повторення подібних трагедій.
«Можливо, ми повинні поставити в центр нашої пам’яті не військові досягнення, а людину — людину, яка страждає і яка не повинна страждати. Людина — це іскра Божої подоби. Саме тому вона заслуговує на людську гідність, &8211; наголосив Віктор Єленський. &8211; Уся політика Державної служби України з етнополітики та свободи совісті спрямована на те, щоб кожна людина, незалежно від її етнічного походження чи релігійних переконань, відчувала власну людську гідність і не відмовлялася від своєї колективної ідентичності. Ми переконані, що кожна національна спільнота робить у загальноукраїнську скарбницю абсолютно унікальний внесок — такий, який не може зробити ніхто інший. Ми зібралися для того, щоб виправити щось недобре у світовій людській пам’яті. І, можливо, нарешті саме Україна зможе це зробити».
Живу пам&8217;ять цього дня продовжили виступи Академічного музично-драматичного циганського театру «Романс» та Серджіо Бабучі. Їхня музика звучала не як концерт. Вона стала голосом тих, чиї голоси намагалися назавжди змусити замовкнути.
Пам&8217;ять не змінює минулого. Але вона змінює нас. І поки ми пам&8217;ятаємо кожне життя, відібране ненавистю, у людства залишається шаннс не допустити, щоб чорний жах знову став чиєюсь реальністю.
