Як говорити про тоталітарне минуле, щоб пам’ять про трагедії ставала джерелом сили, а не лише болю? Друга панельна дискусія на Форумі до 20-річчя УІНП

У межах форуму, присвяченого 20-річчю Українського інституту національної пам’яті, відбулася дискусійна панель «Тоталітаризм, який потребує засудження, та результати його незасудження». Участь в обговоренні взяли Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, історик, народний депутат України Володимир В’ятрович, заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут та голова Ради директорів Інституту пам’яті нації Словаччини Єргуш Сівош. Модерував панельну дискусію український історик, публіцист та журналіст  Олександр Зінченко.

Під час дискусії учасники обговорили причини виникнення ностальгії за тоталітарним минулим, досвід спротиву тоталітарним режимам, важливість переосмислення історичних травм та наслідки незасудження тоталітаризму. Окрему увагу приділили використанню Російською Федерацією тоталітарного минулого та готовності українського суспільства говорити про складні сторінки власної історії.

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров наголосив на важливості переосмислення віктимності в українській історичній пам’яті. За його словами, сприйняття себе винятково як жертви певною мірою пов’язане з відмовою від усвідомлення власної відповідальності за перебіг подій. Він також звернув увагу на вплив історичного досвіду кріпацтва на формування суспільних уявлень про безправність і залежність.

«Жертва – надзвичайно легка форма дійсно позбавити себе провини за щось», – зазначив Олександр Алфьоров, порушивши питання готовності українського суспільства до відкритого осмислення цієї теми.

Історик, народний депутат України Володимир В’ятрович зазначив, що тривалий час українців у контексті історії двох тоталітарних режимів представляли передусім як жертв. Водночас поступово в українській політиці національної пам’яті сформувався підхід, за якого навіть трагічні сторінки минулого можуть ставати джерелом сили. Зокрема, він навів приклад переосмислення пам’яті про Голодомор, коли розповідь про геноцид українців стала не лише нагадуванням про трагедію, а й способом утвердження стійкості суспільства.

«Із цієї пам’яті про страшну катастрофу ми можемо і маємо вийти сильнішими. [...] Оце перестрибування з формату жертв у формат суб’єкта, який бореться за своє майбутнє, було дуже вчасним», – зауважив Володимир В’ятрович.

На його думку, звертаючись до історичного досвіду, важливо бачити не лише трагедії, а й приклади боротьби, які здатні надихати українців та зміцнювати суспільство.

Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька звернула увагу на складність роботи з травматичним історичним досвідом. За її словами, завдання меморіальних установ полягає не лише у збереженні пам’яті про жертв, а й у поясненні механізмів, які зробили можливими злочини тоталітарного режиму.

«Ми працюємо так, щоб цю травматизацію не посилювати. Але, з іншого боку, обов’язок нашого заповідника в тому, щоб розповідати, чому це місце є місцем пам’яті. Чому взагалі Биківня як явище, як злочин, як трагедія стала можливою», – пояснила Тетяна Шептицька.

Вона наголосила, що розповідь про репресії неможлива без звернення до доль конкретних людей. Водночас важливо показувати не лише масштаби злочинів комуністичної партії та НКВД, а й випадки індивідуального спротиву навіть в умовах ув’язнення та переслідувань. За словами Тетяни Шептицької, у своїх просвітницьких проєктах заповідник використовує архівні документи та особисті історії репресованих, щоб продемонструвати, як функціонувала тоталітарна система і як люди намагалися їй протистояти.

«Навіть у найтемніші часи, навіть у найскладніших ситуаціях, коли люди були в тих катівнях, вони всередині зберігали внутрішній стрижень, який їм дозволяв на мікрорівні боротися», – зазначила вона.

Директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут наголосив, що надмірне зосередження на травматичних сторінках минулого без належного їх опрацювання може мати негативні наслідки для суспільства. На його переконання, важливо не порівнювати кількість жертв різних тоталітарних режимів, а досліджувати механізми їхнього функціонування та вплив на суспільство. Він також звернув увагу на поширене уявлення про те, що після смерті Сталіна радянський режим став менш репресивним. За словами історика, архівні документи свідчать, що відсутність масових репресій не означала відмови від тоталітарних механізмів контролю.

«Те, що не було масових репресій після смерті Сталіна – це не тому, що не могли. Тому що не потрібно було для контролю суспільства цих масових жертв. [...] Залякування людей було достатньо», – пояснив Андрій Когут.

Окремо він зупинився на значенні відкриття архівів радянських репресивних органів та ухвалення декомунізаційних законів 2015 року. Андрій Когут підкреслив, що ці рішення стали результатом тривалої роботи над змінами в політиці національної пам’яті. На його думку, одним із ключових завдань переосмислення тоталітарного досвіду є недопущення повернення до практик несвободи.

«Коли ми говоримо про політику пам’яті, про трансформацію, про примирення – це неповернення. [...] І перший крок – відкриття, а саме, почати цю складну розмову», – наголосив директор архіву.

Голова Ради директорів Інституту пам’яті нації Словаччини Єргуш Сівош, який долучився до дискусії онлайн, розповів про словацький досвід опрацювання тоталітарного минулого.

За його словами, після Оксамитової революції 1989 року одним із головних очікувань суспільства стало переосмислення спадщини тоталітарних режимів. У Словаччині цей процес охоплює як комуністичний режим, так і режим періоду Другої світової війни. Саме тому період з 1939 до 1989 року визначають як «час несвободи». Єргуш Сівош зазначив, що, попри спроби створити відповідну інституцію після падіння комуністичного режиму, необхідна політична воля для заснування Інституту національної  пам’яті Словаччини з’явилася лише у 2002 році. Він розповів, що діяльність інституції спрямована на дослідження обставин втрати свободи, документування злочинів тоталітарних режимів, відкриття архівних матеріалів, запис свідчень колишніх політичних в’язнів та проведення просвітницьких заходів.

«Інститут національно пам’яті Словаччини також зміцнює суспільну відданість свободі та захисту демократії від режимів, подібних до нацизму й комунізму», – наголосив Єргуш Сівош.

Окремо він відзначив співпрацю словацької інституції з українськими партнерами, яка розвивається з 2018 року та охоплює обмін інформацією, архівні дослідження й підготовку спільних проєктів. Єргуш Сівош також наголосив на важливості участі українських інституцій національної пам’яті у словацьких та загальноєвропейських історичних дискусіях, особливо в умовах повномасштабної російської агресії. Водночас він зауважив, що переосмислення тоталітарного минулого залишається складним і політично чутливим процесом. Зокрема, труднощі виникають під час оприлюднення інформації про осіб, причетних до політичних переслідувань у період несвободи.