Історія підполковника Державної прикордонної служби Івана Тисовського: «Піт артилерії береже кров піхоти»
У книзі «Четвертий рік повномасштабної війни. Історії героїв Міністерства внутрішніх справ» зібрано 38 історій тих, хто захищає Україну, виконує бойові завдання та рятує життя. Це розповіді про людей, для яких відповідальність, професійність і готовність прийти на допомогу стали невід’ємною частиною служби.
Ми продовжуємо знайомити вас із героями книги та розповідати про їхній бойовий шлях, принципи й досвід, здобутий у найважчих випробуваннях війни.
Цього разу – історія Івана Тисовського, підполковника Державної прикордонної служби України, коменданта прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки бригади «Гарт». Його бойовий шлях триває вже понад 11 років – від перших боїв у 2014-му до оборони Бахмута та командування підрозділом вогневої підтримки.
Офіцер Тисовський – людина, яка не просто виконує бойові завдання. Він формує нові стандарти українського війська. Ця історія бою про характер, який загартувався у вогні найважчих боїв. Історія професіонала, який проніс крізь війну відповідальність і не загубив людяність. Про бійця, який мріє про просте й водночас найважливіше: мирне українське небо та щасливу родину після Перемоги. І з такими командирами, як Кіса, вона обов’язково буде…
Підполковника Івана Тисовського в Державній прикордонній службі України уособлюють як символ відповідальності, витримки й турботи про своїх людей. Він не просто командир, він – бойовий лідер, для якого життя підлеглих важить більше, ніж власне.
У свої двадцять Кіса добровольцем вирушає назустріч війні. Перший бій Івана Тисовського став символічною точкою неповернення. 25 серпня 2014 року, у день загибелі Героя України Євгенія Пікуса, молодий доброволець опинився під ударами ворожої авіації та бронетехніки. Над українською землею кружляли гвинтокрили, пункт пропуску Красна Талівка був знищений до фундаменту.
Кіса вперше побачив, як гинуть побратими, і вперше зрозумів, що найвища цінність у війні – людське життя. Відтоді він взяв на себе неписаний обов’язок: зберігати кожного, хто поруч. Він встановив закон для себе: зберегти кожного, кого довірено вести за собою.
Цей принцип став визначальним у його службі. У Бахмуті, де Іван очолював один із підрозділів прикордонників, він діяв по-особливому – рішуче. Перебуваючи в самому пеклі, офіцер сам сідав за кермо звичайного пікапа, коли інші вагалися їхати без броньованої машини. Власноруч завозив людей на позиції. Він сам евакуйовував поранених і повертав тих, з ким не було зв’язку.
На одному з маршрутів вибух реактивної протитанкової гранати відкинув його на кілька метрів. Декілька годин Кіса просто неба пролежав без свідомості. Коли прийшов до тями – повернувся пішки на позицію, щоб знову стати до бойової роботи. Автівка, якою він тільки-но транспортував особовий склад, згоріла.
Попри атаки і втрату техніки на фронті, бойовий дух підрозділу не зламався. Всередині команди героїчно трималася оборона міста-фортеці. У них був приклад – командир, який завжди йшов попереду та надихав на боротьбу власним прикладом. Його заступник каже:
Ніч виходу з Бахмута стала однією з найважчих.Три останні машини вже були заповнені людьми та майном. Іван наказав їхати без нього. Прикривати відхід – важливо. Прикордонник залишився один. “Забив магазини”, перевірив автомат і пішов пішки крізь темні руїни міста. Навкруги все палало. Він падав у вирви, губив орієнтири, але продовжував іти.
Поблизу траси підполковник ледь не загинув. Лише зелена пов’язка із жовтим тризубом врятувала йому життя. Бійці з іншого підрозділу встигли розгледіти тактичний знак на уніформі та підібрали офіцера. У Часовому Яру Іван відновив зв’язок зі своїми й одразу повернувся до командування підрозділом.
Після реорганізації Донецького прикордонного загону в бригаду «Гарт» Івану Тисовському доручили створити новий підрозділ вогневої підтримки. Бійці, які пройшли з Кісою Бахмут, пішли за ним. Вони довіряли командиру, який ніколи не ставив себе вище за солдата.
2025 року підрозділ Кіси на Південно-Слобожанському напрямку безжалісно знищував окупанта, поцілював у сотні ворожих укриттів, в щент розбивав десятки стартових позицій БПЛА, вивів з ладу 3 склади боєприпасів, уразив техніку, мінометні та протитанкові розрахунки. До слова, завдав противнику збитків на десятки мільйонів доларів.
Підрозділ Івана не просто відпрацьовував на позиціях. Усі жили за єдиним принципом: піт артилерії береже кров піхоти.
Іван особисто розробляв маршрути. Обирав найнадійніші точки для розміщення систем. Садив людей у машини і вів їх у темряві до позицій.Його бійці самі доопрацьовували озброєння й техніку, бо командир навчив ще одному принципу: точність рятує життя. Підполковник Тисовський був тією людиною, до якої мають у колективі повагу. Він вимогливий і справедливий. Недбалості не терпів від себе, й не дозволяв цього й у строю.
Натомість у підрозділі додають:
Він не воює за нагороди, хоч і має орден «За мужність» III ступеня та медаль «За військову службу Україні». Він воює заради людей, побратимів, яких шукав у темряві Бахмута; за незалежність України; за майбутнє своїх дітей у сильній, вільній і квітучій державі.
Іван Тисовський – один із тих, хто продовжує формувати стандарти сучасного українського війська. Його бойовий шлях - це неймовірно колосальний життєвий досвід, в якому мудрість тісно переплелася із професіоналізмом і людяністю. Якості, які Кіса не розгубив ані під вагою війни, ані під тиском несправедливості.
Орден «За мужність» III ступеня;
Медаль «За військову службу Україні».
Департамент комунікації МВС