Двічі починав життя з «чистого аркуша» через війну: історія рятувальника з Луганщини
Вадим Фомічов вже 13 років працює у лавах ДСНС. Свою роботу починав у місті Первомайськ Луганської області. У 2014 році він разом з колегами був евакуйований із рідного Первомайську, коли зайшли окупанти, переїхавши до найближчого підконтрольного Україні міста, до Гірську, де продовжив працювати в ДСНС.
Оселився чоловік разом з сім’єю в маленькому містечку Попасне. Саме там наш герой працював водієм в пожежній частині до повномасштабного вторгнення.
«З 2014 року місто Гірське було «сірою» прифронтовою зоною. Район виїзду нашого підрозділу був за 5 кілометрів до позицій окупантів. Ми весь час працювали в бронежилетах та касках. Пам’ятаю, як 28 лютого 2022 року ми з колегами залучались на ліквідацію ворожого обстрілу в селищі Світличне, Луганської області. Під час слідування до місця події тричі попали під обстріл. Окупанти в той день обстріляли приватні будинки, місцевий клуб. Коли ми прибули на місце, то побачили те, що запам’ятаю назавжди, все було у вогні. Мирних людей ми не побачили. Не зрозуміло було де вони, чи в підвалах, чи в зруйнованих будинках. Ми почали ліквідовувати пожежі, як під'їхали військові та сказали, що нам треба швидко евакуюватись. Під час евакуації ми знов потрапили під потужні обстріли. В той день було таке враження, що ми «народились вдруге».
Про пекло, яке довелось пережити Вадим згадує: «Вже з 2 березня не було можливості їздити додому, в місто Попасне, дороги обстрілювались. Через те, що було дуже небезпечно, мене відрядили в Попаснянську частину і останні три чергові доби я працював там. На власні очі бачив, як через сильні обстріли лежали тіла людей на землі, і ніхто не міг їх забрати. Якщо починався обстріл, то це тривало з 4 ранку до 12 ночі, з інтенсивністю у 2-3 хвилини.
Пам’ятаю своє добове чергування 15 березня. Вже не було ні зв’язку, ні світла, ні води. Дружина з дитиною були вдома. Місто потужно обстрілювалось. Будинок в якому жила сім’я стояв на відстані 150 метрів від пожежно-рятувального підрозділу, його було видно з вікон моєї роботи. В той жахливий день я побачив на власні очі, як в наш дім прилетів снаряд. Звісно, це були найважчі хвилини для мене особисто. Навіть відстань в 150 метрів здавалась величезною. Як я міг себе почувати? Я на роботі, сім’я в підвалі! Перший снаряд прилетів в сусідню квартиру. Господарку було поранено. Вікон не було зовсім. На щастя, моя сім’я вціліла.
А вже 18 березня і наша квартира згоріла. Ми на той час вже жили в підвалі.
19 березня окупанти вже заходили в місто і нашу частину було евакуйовано. Було страшно за сім’ю, за дитину.
Виїжджали ми під потужними обстрілами. Двічі я навіть не міг вийти з під’їзду, на третій раз ми вибігли, та по дорозі, все одно, попали під обстріл. Але, на щастя, доїхали до найближчого «спокійного» міста - Бахмуту.
Пам’ятаю, тоді в Попасному було пекло, а в Бахмуті наче тихе та спокійне життя. Ходили матусі з візочками. Для мене було не зрозуміло, як так? Міста, які так близько один від одного. Ми 18 днів прожили в підвалі, схожі на брудних безхатьків.
Тоді, ще зі спокійного Бахмуту, ми поїхали подалі від фронту, в Одесу.
Через декілька місяців і Бахмут перетворили в пекло. Мені відомо, що Попасне, станом на сьогодні, на 98 відсотків стерте з Землі».
В Одесі наш герой працює на посаді старшого водія. Каже, що колектив рятувальників прийняв його дуже тепло. Вадим, вже вдруге, починає своє життя з «чистого аркуша». Майже «з нуля», бо коли він з сім’єю евакуювався, з собою зміг забрати лише валізу з одягом першої необхідності та тварин, кішку та папугу, яких не змогли залишити.
Працюючи в Одесі продовжує залучатись на ліквідацію наслідків ворожих обстрілів.
Вадим вірить, що війна закінчиться визволенням всіх територій. Зараз повертатись немає куди, але каже, що ми все відбудуємо і повернемо наші життя. І найбільше хочеться обійняти близьких, з якими вже так давно не бачились.
ДСНС України
