Із катівень поверталися не всі, – згадує прикордонник Дмитро

«Били в пах, катували за фото державного прапора в телефоні, намагалися купити й залякати», – розповідає Дмитро, який 8 місяців провів під російською окупацією.

Дмитро корінний херсонець. До повномасштабного вторгнення працював в обміні валют. З дитинства займався боксом. У 7-річному віці виграв свої перші змагання. За 10 років наполегливої праці став КМС з боксу. Мріяв про тихе спокійне життя з коханою, планував одружитися та створити сім'ю. 24 лютого 2022 року життя довелося поставити на паузу.

Повномасштабне вторгнення херсонці зустріли масовими протестами. Коли окупанти намагалися прорватися в місто, їм чинили опір звичайні беззбройні цивільні. За словами Дмитра, тисячі місцевих мешканців перекривали дороги й не пускали загарбників до Херсону. За кілька днів таких «палких зустрічей» терпець ворожих сил, що наступали, увірвався.

«Вони кидали в мирне населення гранати, димові шашки, стріляли у повітря з автоматів, потім почалися вже реальні обстріли. Коли розігнали людей і захопили «Білий дім» (облдержадміністрацію), місто почало кардинально змінюватися», – згадує Дмитро.

У перші дні після окупації російські військові поставили свої блок-пости в кожному районі. Всі автомобілі проходили ретельний огляд. Та й цим окупанти не обмежувалися. В ході перевірок, читали особисті листування, переглядали світлини в телефоні. За будь-які прояви патріотизму – нещадно били.

«Я їхав зі своїм знайомим, в його телефоні знайшли фото прапора України. За це він отримав з усієї сили ногою в пах, зі словами: «Чтоб не розмножались», – розповідає чоловік.

До колишніх військових в окупантів було «особливе» ставлення. Загарбники ходили до їхніх домівок та влаштовували там обшуки. Багатьох забирали до катівень. Там були довготривалі допити, де намагалися зламати фізично і морально. Поверталися звідти не всі.

«В мене багато знайомих серед колишніх військових. Когось із них відпустили, когось до цього часу шукають. Про ці катівні всі говорили пошепки. Будь-які розмови щодо їх режиму присікалися. Не дай Боже вони в телефоні знайдуть листування, де щось погане про них говорять – катівня гарантована», – каже Дмитро.

Херсон ніби поринув у далекі 80-і. Все навколо віяло радянщиною. Почали працювати стихійні ринки просто посеред вулиць. Валюта ходила, як російська, так і українська. А от ціни на речі першої потреби були «космічними». Відповідно місцевим пропонували «підзаробити».

«Вони пропонували дуже високі зарплати, так заманювали людей, щоб до них йшли працювати. Таких зарплат на росії не було, але така їх стратегія. Були ті, хто погоджувався, навіть паспорта собі їхні робили. Але всі, хто за Україну, терпеливо чекали поки нас звільнять. І дочекалися», ­– каже Дмитро.

Після деокупації Дмитро вивіз родину в безпечне місце і пішов до ТЦК. Каже мав таку злобу на росіян, що не міг триматися осторонь. Так чоловік потрапив у прикордонники. Ще на розподілі попросився до бойового загону, щоб помститися за себе, родину і за того хлопця…

«Я був свідком вбивства молодого хлопця. Він просто вивів собаку на прогулянку. А росіяни в цей час проїжджали повз. Зупинилися, вийшли з машини й просто вдарили його прикладом від автомата в скроню. Хлопець впав і помер. Ця картина досі в мене перед очима, таке пробачати не можна,– говорить прикордонник.

Наразі Дмитро повернувся з навчання. З боксера він став мінометником. Каже, це кращий вибір у його житті. Серед «зелених кашкетів» військовий знайшов справжніх друзів та надійну підтримку. Каже, військова служба – це, в першу чергу, єдність, адже всі знають, що разом воюємо, тому тримаюся побратимів.