Ліквідатор аварії на ЧАЕС Іван Хмель: У нас у Чорнобилі було щасливе життя. Ми уявити не могли, що в один момент його втратимо назавжди
71-річний учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії Іван Хмель – корінний мешканець Чорнобильського району. У своєму інтерв’ю колишній начальник пожежної інспекції розповів про своє дитинство, вибір професії, службу та особисте життя до катастрофи на ЧАЕС, лікування від опромінення, вимушену евакуацію та допомогу військовим під час повномасштабної війни.
Дитинство, вибір професії та життя до аварії
Я, мої батьки та весь наш рід - з села Старі Шепеличі, яке до аварії було розташоване в Чорнобильському районі за 30 км від Чорнобиля. Мій батько – професійний пожежний, з 1954 року працював водієм у пожежній частині. Мати займалася домогосподарством та працювала в колгоспі. Я допомагав їй в цьому – пас корів, заготовляв дрова, сіно. У дитинстві батько брав мене до себе на роботу, там я досліджував рятувальну техніку. У нашому краї часто траплялися лісові і торф’яні пожежі, тому на власні очі бачив, як хлопці виїжджають на їх гасіння. Це важка та брудна робота, але вони її сумлінно та відважно виконували. Вже тоді я розумів, що професія пожежного - героїчна.
Після 10 класу я пішов до армії та служив в автороті водієм шкільного автобусу в Німеччині. Після служби влаштувався в пожежну охорону Прип’яті. В той час відбувалася реформа – пожежні частини ставали воєнізованими, була потреба в офіцерах. Тому, після закінчення курсів підвищення кваліфікації і отримання звання молодшого лейтенанта, я вирішив вступити до Львівського пожежно-технічного училища МВС СРСР. У 1978 році я отримав спеціальність техніка з пожежної безпеки, і мене направили старшим інспектором до Чорнобильського райвідділу внутрішніх справ. У 1981 році став начальником пожежної інспекції цього райвідділу. На цій посаді силами особового складу (це орієнтовно біля 40 людей), ми побудували нове приміщення пожежної частини, яке було введено в експлуатацію на початку 1985 року.
Моя дружина Ірина працювала бухгалтером в райвідділі внутрішніх справ, а згодом в районному відділі освіти. Ми одружилися, у нас народилися дві донечки – Олена та Марина. Жили ми в новій трикімнатній квартирі в Чорнобилі неподалік райвідділу, де працювали.
Ніч катастрофи, ліквідація
Напередодні катастрофи, у п’ятницю 25 квітня 1986 року, я, як завжди був на роботі, дружина була у відпустці та відпочивала в Латвії, у Ризі. Після роботи забрав доньок від тещі та весь вечір перебував з ними вдома. Близько другої ночі 26 квітня прокинувся від того, що хтось дзвонить у двері. То був помічник чергового по пожежній частині, який і повідомив мені про пожежу на ЧАЕС. Мій домашній телефон на той момент вже був вимкнений. Я приїхав на роботу, зібрав весь особовий склад частини і ми разом приїхали в Чорнобильський райвідділ внутрішніх справ. Мене та ще 25 людей, серед яких був і мій батько, разом із основною спецтехнікою направили у відділ міліції Прип’яті. Туди також приїхали пожежні підрозділи з інших районів Київської області.
У ніч аварії нас відправили на охорону ЧАЕС та доручили нікого на об’єкт не пускати. Жінка-повар, яка мала готувати їсти персоналу станції, дуже хвилювалася, що її не пропускають на станцію і вона не зможе виконати своїх обов’язків. Ми в ту ніч не пустили нікого з тих, хто не брав участі в ліквідації наслідків аварії. Під ранок приїхали на БТР хімічні війська, сказали, що в зоні, де ми перебуваємо, надзвичайно небезпечний рівень радіації.
Люди, які проживали поблизу станції, не чули гучного вибуху, але багато, хто бачив величезне зарево над енергоблоком. Мій брат, Петро Хмель, брав участь у ліквідації пожежі на даху третього енергоблоку, його підрозділ послали на заміну Володимира Правика та його команди пожежних.
Після ліквідації пожежі весь особовий склад пожежних міста Прип’ять був переведений до моєї частини в Чорнобилі. Тут був організований штаб, і я впродовж тижня займався облаштуванням великої кількості людей.
Евакуація та лікування
На другий день після чергування на ЧАЕС нас одразу відправили у медчастину здати аналіз крові. Після цього мене викликав лікар і каже: «Ваня, у тебе поганий аналіз. Я подаю тебе до списку людей, яких якнайшвидше треба із цієї території вивезти».
Орієнтовно через тиждень після катастрофи, перед тим, як мене та моїх колег мали госпіталізувати, я знепритомнів. Нас відправили автобусами в Київ. Цілий день ми їздили по столичним лікарням, ніхто не хотів госпіталізувати пацієнтів, які були опромінені радіацією. Зрештою нас поклали в інфекційне відділення 25-ї лікарні:
Дружина та діти одразу після аварії виїхали за кілька десятків кілометрів від Чорнобиля в інше село до родичів. Наприкінці травня їх організовано відправили в Миколаївську область, там вони прожили на базі відпочинку до кінця вересня 1986 року.
Були люди, серед яких і водій моєї пожежної частини, з власної волі залишилися жити в Чорнобильській зоні, нікуди не виїжджали після аварії, прожили там до старості. А ми з родиною лише відвідуємо рідну землю та батьківське село Старі Шепеличі, яке практично повністю було знищене пожежею. Наша хата єдина залишилася на вулиці.
Життя після аварії
Восени 1986 року мене перевели в Обухівський відділ внутрішніх справ. Там на території пожежної частини в одній із кімнат якийсь час я жив із своєю родиною приблизно один рік. Після цього мене направили у Києво-Святошинський районний відділ внутрішніх справ. Ми отримали нову квартиру на Петропавлівській Борщагівці та облаштували в ній нове життя. У відставку я пішов у 1998 році з посади старшого інспектора 7-го загону Державної пожежної охорони Києво-Святошинського району Київської області у званні майора внутрішньої служби. За участь у ліквідації аварії на ЧАЕС нагороджений медаллю «За відвагу на пожежі». Також під час служби був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України.
Після відставки, у цивільному житті я працював управляючим в церкві на Петропавлівській Борщагівці. Із початком повномасштабної війни, ні я, ні моя родина нікуди не виїжджали. Я допомагав місцевому підрозділу територіальної оборони: знаходив маскувальні сітки, продукти, пальне, гроші для їхніх потреб. Наразі ці хлопці в лавах сил безпеки та оборони захищають Україну. Продовжую зараз у якості волонтера допомагати їм та іншим захисникам. Маю багато відзнак і подяк від військових.
До 40-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС у 2026 році Національний музей «Чорнобиль» пройшов комплексне оновлення - від повної реставрації історичної будівлі до глибокого переосмислення експозиційного простору. Трансформація музею стала частиною системної роботи Міністерства внутрішніх справ України зі збереження національної пам’яті, осмислення історичного досвіду та розвитку сучасних культурних інституцій. Проєкт реалізовано за координації та підтримки Міністра внутрішніх справ України Ігора Клименка.
Документальний фільм Міністерства внутрішніх справ України «Під атомним вітром».
Пам’ять, що говорить через речі: унікальні експонати Національного музею «Чорнобиль».
Перейти на сайт Національного музею “Чорнобиль”
Департамент комунікації МВС