Людмила Кучер: Історії родин зниклих безвісти говорять про те, наскільки сильними можуть бути люди
Представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Рівненській області Людмила Кучер - наступна героїня спецпроєкту «Жінки МВС». У своїй історії Людмила розповідає про особисту трагедію, професійне життя та комунікації із рідними осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, життєвий баланс та мрію.
Зламатися або шукати сенс
За освітою я - історик і психолог. Але життя повело іншим шляхом: тривалий час я працювала у харчовому виробництві, стала керівником. Цей шлях навчив мене відповідальності та витримки.
Моє життя розділилося на період «до початку війни» та «після». Я - вдова військового, мій чоловік загинув, захищаючи Україну. Це була дуже важка втрата для мене, доньки та сина. Усі плани на майбутнє в один момент зникли, утворилася порожнеча. Моя мама, яка підтримувала мене та дітей в цій трагедії, дуже хвилювалася за мою родину, оскільки сама рано стала вдовою. Ці переживання ослабили її здоров’я, і за півроку після гибелі чоловіка моєї мами не стало. В такі моменти ти реально розумієш, що минають день за днем, і життя проходить повз тебе. Але мені потрапив на очі вірш Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина?». Слова з твору «Більше тебе не буде завтра на цій землі, інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди добрі, ласкаві і злі…» мене сколихнули. Я подивилися на своїх дітей, у яких залишилася тільки я, і зрозуміла, що стою перед вибором – зламатися або шукати сенс в житті. І знайшла відповідь: саме я повинна показати своїм дітям, як виживати після потрясінь та долати біль.
Моя особиста трагедія дуже вплинула на те, ким я стала сьогодні. Мені важливо бути поруч із тими, хто зараз проходить свій складний шлях. Хочеться підтримувати та бути корисною. Тому я прийшла працювати представником Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Рівненській області, на цій посаді я вже три роки.
Невизначеність – складніший рівень болю
Коли почала працювати з родинами зниклих, я зрозуміла одну річ: втрата - це страшно, але невизначеність – інший, складніший рівень болю. Коли ти не знаєш, живий твій рідний чи ні. І роками живеш у цьому “між”. Коли люди хочуть відповіді, а її поки що немає. Важко дивитися в очі матерям і дружинам, які чекають конкретики. Ти маєш бути чесною, але й не байдужою.
Я постійно на зв’язку з родинами зниклих безвісти - особисті прийоми, телефони, виїзні зустрічі. Найчастіше ці люди питають в мене про хід розшуку, внесення до Реєстру, статус, процедуру ідентифікації, соціальні гарантії. Але за цими питаннями завжди стоїть одне - люди хочуть розуміти, що пошук триває і про них не забули. Іноді людям потрібно не рішення і навіть не відповідь, а просто, щоб їх вислухали.
У моїй роботі потрібно добре знати закон і процедури, щоб давати чіткі відповіді. І водночас потрібно вміти слухати. Бо часто людині важливо не тільки отримати інформацію, а й відчути підтримку. У роботі фахівця, який працює з родинами осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, важлива чесність, тактовність, відповідальність за слова. І найголовніше - людяність. Люди дуже швидко відчувають, коли ти з ними формально, а коли щиро.
Рідним осіб, зниклих безвісти за особливих обставин головне - не залишатися наодинці. Звернутися по допомогу і почати діяти. Емоції, такі як страх, злість, розгубленість - це нормально. Головне - не закриватися і не ізолюватися від зовнішнього світу. Горе не має строків. Його не можна просто “перетерпіти”. Важливо дозволити собі прожити цей біль і не відчувати провини за те, що життя продовжується. Жити далі - це не зрада, це пам’ять і любов.
У моєму досвіді була жінка, якій сказали, що її чоловік, скоріш за все загинув. Через сім місяців він подзвонив із полону. Я ніколи не забуду її голос і як вона раділа.
Була мама, яка боролася з тяжкою хворобою і весь час повторювала “Я маю дочекатися сина”. Вона дочекалася. Але, на жаль, потім його серце не витримало наслідків полону. І знаєте, вона залишилася гідною - без озлобленості, з любов’ю в серці. Такі історії показують, наскільки сильними можуть бути люди.
Правила життя та мрія Людмили Кучер
Спілкування з родинами осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, безумовно, емоційно виснажує. Баланс між професійним та особистим життям - це не ідеальність. Є дні, коли ти сильна, і є дні, коли втомлена. І це нормально. Я навчилася не бути “залізною”, за потреби звертаюся до психолога. У нашій сфері - це нормально. Головне - не забувати про себе і пам’ятати про родину. Мене тримають та надихають діти. А також віра і розуміння, що я роблю важливу справу. Люблю природу, тишу, прогулянки. Іноді повертаюся до кулінарії - це мене заспокоює.
У мене є 10 правил, яких я дотримуюся у своєму професійному та особистому житті:
1. Не важливо, з чого ти починаєш - важливо, куди ти йдеш.
2. Повага до будь-якої праці формує сильного керівника.
3. Родина - мій тил і моя найбільша цінність.
4. Успіх не має сенсу, якщо немає з ким його розділити.
5. Баланс - це вміння бути присутньою там, де ти зараз.
6. Професійне зростання починається з внутрішньої дисципліни.
7. Не соромся свого шляху - він твоя сила.
8. Рости щодня, навіть якщо крок маленький.
9. Дбай про себе так само, як про інших.
10. Залишайся людиною, незалежно від посади.
Моя мрія проста – мир в Україні, щоб не було родин, які чекають на звістку про близьку людину і живуть у невизначеності, щоби кожна сім’я отримала відповідь. Війна навчила більшість з нас цінувати прості речі - розмову, обійми, час, проведений разом. І надзвичайно важливо, навіть у складних обставинах, залишатися людьми.
Нагадуємо, в рамках спецпроєкту “Жінки МВС” ми розповідаємо про жінок, які обрали службу державі, долають професійні виклики, щодня розвиваються, мають авторитет в громадах та своїх колективах і змінюють систему на краще. В рамках цього спецпроєкту вже опубліковані інтерв'ю начальниці відділу організації психологічної допомоги та підтримки Управління психологічного забезпечення МВС Катерини Зикової та офіцера-рятувальника громади Анни Михальчук.
Департамент комунікації МВС