Пішов із життя дисидент, політвʼязень радянських таборів та історик дисидентського руху Василь Овсієнко

19 липня на 75-му році життя відійшов у вічність громадський діяч, член Української Гельсінської групи, політв'язень радянських таборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

«Борець за незалежність, політв'язень та в'язень сумління. Для мене ж це моральний орієнтир, мудрий порадник, вічний трудівник, незламного духу борець», – написав у фейсбуці онук пана Василя Тарас Овсієнко.

«Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони», – відзначив історик Вахтанг Кіпіані.

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки на Житомирщині. Здобув філологічну освіту у Київському університеті. У другій половині 1960-х – на початку 1970-х поширював самвидав. А в 1972 році після масових арештів української інтелігенції узявся за видавництво шостого номера «Українського вісника».

Самого Василя Овсієнка радянська влада вперше арештувала в 1973-му, звинувативши в антирадянській агітації та пропаганді. Він тоді працював вчителем української мови й літератури на Київщині. Перший вирок – 4 роки позбавлення волі у таборах суворого режиму.

Загалом Василь Овсієнко провів в увʼязненні 13,5 років – за причетність до дисидентського руху та Української Гельсінської групи, відстоювання прав політвʼязнів і просто відстоювання справедливості. У таборах він познайомився з багатьма учасниками руху опору радянській владі. Півтора місяця сидів в одній камері з Василем Стусом. Потім був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Україні.

Сам пан Василь про своє життя в радянський час говорив так:

«Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму».

Своє життя після повернення з радянських таборів та вже у незалежній Україні Василь Овсієнко присвятив відновленню справедливості, збереженню та поширенню історії дисидентського руху.

Був членом Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської групи та очолював її Житомирську філію. З червня 1998 року став координатором програми Харківської правозахисної групи.

Пан Василь записав півтори сотні інтерв'ю з колишніми політв'язнями та склав біографічні довідки про них. Зібрані ним відомості лягли в основу електронного архіву справ політв'язнів Харківської правозахисної групи.

Як координатор програми Харківської правозахисної групи він долучився до створення «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Написав книгу спогадів про відомих дисидентів «Світло людей», видав чотиритомник матеріалів про Українську Гельсінську групу. У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута».

«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України», – казав Василь Овсієнко.

Він також організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Йому разом з однодумцями вдалося вивезти деякі речі з табору у Кучино у Пермському краї Росії, зокрема ключі, що можуть бути ключами від карцеру, в якому помер Василь Стус. На свої публічні виступи Василь Овсієнко приходив із цими ключами та своєю тюремною формою.

Він є лауреатом премії імені Василя Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, орденом «За мужність» I ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Український інститут національної памʼяті мав честь працювати з Василем Овсієнком. Зокрема, він був одним з авторів виставки «Вʼязні сумління» про  історію українського правозахисного руху 1970–80-х років.

В останні роки пан Василь тяжко хворів.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства.

Шана і памʼять панові Василеві, який зробив неоціненний внесок у памʼять нашого народу про своє минуле!