«В інтересі наших народів є нормалізація взаємних відносин, що вимагає сказати один одному всю правду, але лише правду»: у Польщі, завершився другий день Конгресу

Польсько-український конгрес триває, вчора завершився другий з трьох днів конгресу, який зосередив увагу на  історичних подіях XIX та XX століття, у тому числі на конфліктах та інтерпретації політики Східної Європи, а також на Другій світовій війні та її наслідках. Факти, інтерпретації, контексти тоталітаризму, оцінки.

Під час четвертої сесії Польсько-українського конгресу істориків, д-р Мар’ян Мудрий зазначив, що українці та поляки у XIX столітті були поділені між різними імперіями і не мали власної державності, та додав, що «ця ситуація формально мала б робити їх природними союзниками, але реальність часто не відповідала цій логіці». 

Сама ж четверта сесія зосереджувалася на процесах національного творення, соціальних змінах та взаєминах між польськими та українськими політичними проєктами. Дослідники розглядали асиметрію розвитку обох національних рухів, значення інтелігенції та інституцій, а також вплив російської та австро-угорської імперій на взаємини на землях колишньої Речі Посполитої.

«Поляки боролися за незалежність, а український національний рух спочатку домагався визнання своєї окремості», – сказав проф. Адам Святик.

Проф. Станіслав Стемпєнь звернув увагу на значення меценатства, інституцій та інтелігентських середовищ у процесі формування сучасної української ідентичності та розвитку культурного й освітнього життя на українських землях. Проф. Остап Середа говорив про вплив подій 1863 року на формування сучасних політичних проєктів та перехід від романтичних політичних уявлень до новітніх форм мислення про спільноту і політику

У свою чергу, проф. Геннадій Корольов підкреслив, що взаємини між поляками та українцями XIX століття не можна аналізувати без урахування перспективи імперій та їх політики щодо прикордонних суспільств. Д-р Олена Аркуша наголосила на ролі політичної мови, емоцій та масової преси у формуванні національних дебатів наприкінці XIX століття.

«Не можна зводити польсько-українську історію 1917–1921 років виключно до Варшавської угоди. Потрібно досліджувати також польський чинник в українській революції та життя українців у ІІ Речі Посполитій», - зазначив д-р Андрій Рукас під час п’ятої сесії Польсько-українського конгресу істориків.

На півдорозі, а саме на п’ятій сесії Конгресу, дослідники говорили про те, як вийти за межі наративу, побудованого виключно навколо національного конфлікту. У центрі дискусії були не лише польсько-українська війна, союз Пілсудський–Петлюра чи національна політика ІІ Речі Посполитої, а й мікроісторії, повсякденне життя, локальний досвід, значення інституцій та вплив радянського чинника.

«Національна свідомість була важливим складником ідентичності, але не єдиним чинником, що організовував суспільне й політичне життя», - наголошував проф. Влодзімєж Менджецький.

Проф. Микола Литвин нагадував, що польський і український національні проєкти не завжди були антагоністичними, а в окремі моменти, особливо під час Першої світової війни, могли один одного доповнювати. 

Проф. Ян Яцек Бруський звернув увагу, що хоча період 1917–1939 років належить до найбільш досліджених, досі домінує погляд крізь призму конфлікту. Менше уваги приділяється спробам порозуміння, співпраці та повсякденному співіснуванню. 

Натомість проф. Геннадій Корольов наголошував на необхідності врахування ширшого імперського та радянського контексту, без якого важко зрозуміти динаміку польсько-українських відносин у Східній Європі.

Шоста сесія була присвячена не лише самим подіям 1943–1945 років та антипольській акції УПА, але й різниці в способі їх інтерпретації польською та українською історіографією. 

«В інтересі наших народів є нормалізація взаємних відносин, що вимагає сказати один одному всю правду, але лише правду», – нагадав у вступі до сесії Войцех Конончук, цитуючи слова Єжи Гєдройця 1976 року.

Учасники панелі звертали увагу, що польські дослідники частіше зосереджуються на подіях на Волині та Східній Галичині, а також на асиметрії кількості жертв, підкреслюючи ініціюючу роль українських націоналістів і системний характер злочинів. У свою чергу, частина українських дослідників розширює хронологічну та територіальну перспективу, вказуючи на попередній досвід соціальних конфліктів, політику II Речі Посполитої щодо українського населення, а також на події на Холмщині, Підкарпатті та в повоєнній Польщі.

«Ми можемо не погоджуватися і сперечатися щодо інтерпретацій, але повинні створити простір, де можна буде про це говорити», – підкреслював проф. Ґжегож Мотика.

Проф. Гудь звернув увагу на важливості соціально-політичного контексту Волині в міжвоєнний період та вплив радянської політики, соціальної радикалізації і досвіду війни на ескалацію насильства. Водночас він підкреслив, що в українській історіографії є голоси, які однозначно засуджують злочини, скоєні проти цивільного населення.

«Це не спроба релятивізації чи зменшення відповідальності за те, що сталося у 1943 році», – зазначав проф. Богдан Гудь.

Володимир В'ятрович вказав на важливість досвіду міжвоєнного періоду, національної політики II Речі Посполитої та жорстокості соціального життя під час німецької і радянської окупацій. Він також підкреслював, що пам'ять про конфлікт формувалася по обидва боки по-різному і часто підпорядковувалася сучасним політичним суперечкам.

З іншого боку, проф. Грицюк наголосив, що поряд із дослідженням насильства необхідні аналізи соціальних, сімейних та місцевих відносин, які існували до початку конфлікту. Він звернув увагу на проблему інструменталізації статистики жертв та на необхідність обережного і критичного підходу до джерел та підрахунку збитків.

Проф. Ґжегож Мотика підкреслив, що умовою відповідального історичного діалогу є конкретні дії: ексгумації, гідне вшанування жертв, турбота про кладовища та політичні жести, які не загострюватимуть взаємних ран, адже розмова про історію не повинна призводити до подальшої ескалації емоцій, а має створювати умови для спокійної і наукової дискусії.

Фото: Marek Gorczyński.