Вийшов з оточення ворога після 12 днів боїв на Покровському напрямку: історія поліцейського Андрія Лисенка

Андрію Лисенку 32 роки, за його плечима – близько 14 років служби, бойовий досвід із 2018 року і шлях, який не кожен здатен витримати. Він – розвідник піхоти стрілецького батальйону поліції Полтавщини. Влітку 2025 року разом із побратимами опинився в самому пеклі на Покровському напрямку. Дванадцять днів виходив із ворожого оточення – поранений, без води й їжі, тримаючись лише на підтримці побратимів, силі духу та волі до життя.

Свій бойовий шлях Андрій розпочав у складі зведеного загону поліції Полтавської області – виконував службові завдання на Луганщині та Херсонщині. А коли у 2024 році створили стрілецький батальйон, пішов без вагань.

Спочатку була Сумщина, далі злагодження на Волині й Покровський напрямок Донецької області. Саме там, за словами Андрія, він по-справжньому зрозумів, що таке війна.

Андрій пригадує бойове завдання, яке назавжди змінило його уявлення про війну та власні межі. Влітку 2025 року його група три дні утримувала позицію. На четвертий день ворог пішов у штурм.

Поліцейський отримав 5 кульових поранень. Одна куля влучила в обличчя — розірвала щоку. Інша — у плече, після чого відмовила рука. Ще три у поперек. На кілька хвилин Андрій втратив свідомість, а коли отямився, то не міг поворухнутися.

Він стояв на колінах, упершись лобом у підлогу і чекав, поки побратими стримають ворога: 

Побратими повернулися. Розрізали бронежилет, бойову сорочку. Масивну кровотечу зупиняли всім, що було під рукою: бинтами з гемостатиком, оклюзійними наліпками і звичайним сірим будівельним скотчем, який Андрій завжди носив у рюкзаку.

Дві доби він лежав нерухомо, поки троє побратимів утримували чотири сектори. Потім почали повертатися рухи: спершу ноги, згодом – ліва рука. Права так і не працювала. Один із побратимів згодом зізнався – цей момент він запам’ятає назавжди.

Штурми не припинялися. Гранати залітали просто на позицію – вибух за вибухом, пожежа, дим. Коли ситуація стала вкрай небезпечною, групі дали команду відходити на іншу позицію.

Та й вона виявилася непридатною для бою. Міномет накривав щільно й там. Старший попередив: перебування на цій точці надто небезпечне. Позицію, розраховану на чотирьох, тепер утримували восьмеро. А вісім піхотинців – це вже критична ціль для ворога.

Відхід відбувався вночі через болота. Міномети били хаотично, але прицільно. Під час руху ще один побратим дістав поранення в ногу. У групі стало двоє «трьохсотих». Води не було. Їжу економили.

Контакти з ворогом не припинялися: засідки, скиди з FPV-дронів. Найважчим випробуванням стали протитанкові рови – до чотирьох метрів завглибшки. Побратими спускали Андрія за ремінь автомата, ловили знизу, підсаджували далі.

У найважчі моменти підтримка приходила і з тилу. Одне з повідомлень по рації – привіт від дружини. Кілька простих слів і головне – «…люблю», які дали сили рухатися далі.

Через 10 днів вони вийшли на позиції суміжників – бригади «Рубіж» Національної гвардії України. Здавалося, найстрашніше позаду. 

Та полегшення тривало недовго – лише близько десяти кілометрів. Ворожий FPV-дрон влучив у ББМ. Побратими вибралися з палаючої машини, але разом із димом і полум’ям танула й надія дістатися безпечного місця.

Андрій дивився вгору й подумки запитував: «Коли це вже закінчиться?».

Але сил більше не залишилося. Виснажений, з абсцесами й відкритими ранами, він сів під невеликим кущем і чесно сказав старшому: «У мене сіла батарейка. Якщо за нами не приїдуть – я залишаюся тут. Буду вас прикривати».

Та доля розпорядилася інакше. За 40 хвилин приїхала інша ББМ. Колеги з бригади «Хижак» надали першу допомогу, обробили рани й відвезли Андрія до лікарні. Там розпочався інший шлях – через госпіталі МВС і військові медичні заклади, довге лікування та тривалу реабілітацію.

У цей період важливою для нього була не лише робота медиків, а й людська підтримка з боку колег та відомих особистостей. Андрій згадує візит до госпіталю легендарного українського боксера Олександра Усика. За його словами, такі зустрічі мають особливе значення для бійців, які пройшли пекло фронту й зазнали важких поранень.

Сьогодні майор Лисенко знову в підрозділі – у новому статусі помічника командира стрілецького батальйону поліції Полтавської області. Каже, що хоче передати свій досвід новобранцям. І наголошує: вижити й вистояти йому допомогли не лише фізична підготовка, а й правильний внутрішній настрій.

Ця історія – про підготовку, характер і братерство. Про людей, які тримають одне одного навіть тоді, коли здається, що триматися вже нема за що. Про силу, яка полягає не у відсутності страху, а в умінні рухатися вперед, коли важко. 

Департамент комунікації МВС за матеріалами Національної поліції України