Жага до життя, або історія захисника Маріуполя…
Корінний маріуполець розпочинав службу у рідному місті, де на той час базувався 23 загін Морської охорони. Там прийняв перший бій, отримав поранення, пройшов пекло «Азовсталі». Тепер Віталій знає: страх шкодить. Бійцю потрібні холодна голова, відмінне володіння зброєю та базова медична підготовка. Це підвищує шанс на виживання.
Віталій згадує, що очікування було важчим, ніж перший бій: «Допомагали побратими, які вже мали досвід бойових дій. Вгамував емоції та чітко виконував поставлені завдання. Спали по дві-три години по черзі. Люди з різних військових частин стали одним цілим».
Про інтенсивність боїв, адреналін та розпач від перших втрат свідчить те, що до повномасштабної війни Віталій важив 85 кг, а за перший місяць скинув 20 кіло. Боєць важив 63 кг, а усе екіпірування – понад 20. Навіть не відчував, скільки на собі носить.
Позицію на околиці міста, на якій тримав оборону Віталій, оточив ворог, обстрілюючи з усього наявного озброєння. Тримались. Вночі Віталій з побратимами вирішили підняти прапор на ближній багатоповерхівці. Хотіли показати, що незламні. По зруйнованих перекриттях піднялись на дах і встановили прапор. Ворог не наважився завадити. Тоді прикордонник відчув, що має суперсилу – відвагу, з якою рахуються навіть нелюди.
За декілька днів Віталій отримав важке наскрізне поранення шиї. Побратими надали первинну допомогу та евакуювали до медпункту. Далі треба було прориватися по морю на «Азовсталь», іншого шпиталю в місті вже не було.
«Вночі на надувному човні, без засобів навігації, мої побратими перевезли мене на Азовсталь. Комбінат став новим колом пекла. «Орки викладали в мережу відео, як рівняють «Азовсталь» із землею. Після перегляду, я не повірив, що ми всередині, якимось дивом ще живі та тримаємо оборону. Все звелося до мети – вижити. Час вимірювався одним днем та повідомленням рідним: «Живий». Їжі було так мало, що ми підпускали ворогів на критичну відстань, аби забрати пайок та бойові комплекти», – згадує прикордонник.
До «Азовсталі» захисники вірили, що втримають місто, фронт вирівняється…
Травень… Вихід з «Азовсталі». Вкрай виснажених бійців, зазначає Віталій, не лякали 2-3 місяці фільтрації. Але що це буде полон в таких умовах, не уявляли в найгірших сценаріях… Згодом – майже 2 роки життя на паузі. Триматися духом допомагали побратими, з якими пройшов жахи Маріуполя. Намагалися тренуватися, розповідали історії, переказували фільми, книги.
Слово «обмін» звучало не раз, але як елемент психологічного знущання. Одного дня зав’язали очі та зв’язали руки, й кудись повезли. Через дві доби – Україна!
«Закарбувалося у пам’яті, як люди з рідними прапорами зустрічали наші автобуси, вітали, плакали, обіймалися», – ділиться військовий.
Після полону, згадує Віталій, навіть звичні базові дії були в новинку. Стільки вільного простору, жодних обмежень, їжа у постійному доступі. Спершу це дуже бентежило, не зрозуміло було що робити з цією свободою. Оговтатись та адаптуватися в новій реальності допомогла кохана. Після полону одразу одружились.
«Я повернувся в стрій, тому що відчуваю – зробив не все, можу бути корисним. Багато моїх друзів, побратимів загинуло і ще більше в полоні. Їх жертва не повинна бути даремною. Вони всі для мене – Герої! І моя боротьба триватиме до Перемоги!», – каже Віталій.