“Держава не повинна керувати церквою. Церква не повинна замінювати державу”

Українська Міжцерковна Рада (УМР) отримала державну реєстрацію як духовний центр. Це не початок її історії — міжцерковне спілкування євангельських церков у цьому форматі триває близько двох десятиліть. Тепер воно отримало юридичне оформлення і нові можливості для представлення спільної позиції у взаємодії з державою та суспільством.

До УМР входять 20 духовних управлінь і християнських рухів, які об’єднують близько 1300 церков і майже 100 тисяч вірян. Більшість церков, що сьогодні входять до Ради, сформувалися наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Потреба говорити разом і шукати спільні рішення виникла значно раніше, ніж з’явилася юридична форма.

«Це добре і правильно, коли реєстрація є закономірним продовженням великої історії практичного братерського-сестринського спілкування, а не навпаки, коли все з реєстрації починається, а далі нічого не відбувається», — сказав заступник голови УМР Руслан Кухарчук.

Юридичний статус УМР офіційно оформлено 9 квітня 2026 року, коли Державна служба України з етнополітики та свободи совісті зареєструвала юридичну особу «Українська Міжцерковна Рада» як духовний центр.

Для ДЕСС ця подія є частиною значно ширшого процесу — зміни характеру взаємодії держави з релігійними організаціями, особливо після початку повномасштабної війни.

Представник начальника Відділу у справах релігій ДЕСС Вячеслав Горшков запропонував подивитися на цю взаємодію через поняття української спроможності. Вона, за його словами, не обмежується можливостями державних інституцій, армії чи економіки. Її основу становить здатність суспільства самоорганізовуватися, діяти разом, підтримувати людей у кризі й залишатися людяним навіть у найтяжчих обставинах.

Релігійні громади виявилися важливою частиною цієї спроможності.

Це добре видно навіть із внутрішньої статистики ДЕСС. У 2021 році Служба отримала 3984 вхідні документи, з яких 1429 стосувалися релігійної сфери. У 2025 році таких документів було вже 10 595 із загальних 14 239. Тобто загальний обсяг звернень зріс більш ніж утричі, а кількість документів, пов’язаних із релігійними організаціями, — більш ніж у сім разів.

За цими цифрами стоять конкретні зміни у житті країни: військове капеланство, гуманітарна допомога, евакуація людей, підтримка військових та їхніх родин, допомога внутрішньо переміщеним людям, реабілітація, робота з українцями за кордоном. Релігійні організації не чекали, поки для них визначать окрему роль. Вони самі діяли там, де бачили потребу.

«Війна показала, що церква — це не лише місце, куди людина приходить у мирний час. Це також мережа довіри, яка працює тоді, коли суспільство переживає найбільшу кризу», — наголосив Вячеслав Горшков.

У такій кризі людина часто звертається не до абстрактної інституції, а до конкретної людини, якій довіряє: пастора, священнослужителя, капелана, церковного волонтера. Саме тому релігійні громади сьогодні варто бачити не на периферії суспільного життя, а серед його важливих інституційних ресурсів.

Одним із найвиразніших прикладів цього стала військова капеланська служба. Християни почали служити військовим ще до того, як держава створила для цього відповідну законодавчу та організаційну рамку. Згодом ця практика отримала правове оформлення. Тобто держава не створила саме служіння — вона створила умови, в яких воно стало системним.

Для євангельських церков це особливо важливо, адже частина вірян має переконання щодо застосування зброї й обирає інші форми служби у війську. За час повномасштабної війни, за словами голови УМР Андрія Тищенка, близько тисячі представників церков його об’єднання пройшли через військову службу. Нині 44 капелани з різних церков УМР мають відповідні мандати, і ця кількість може зростати.

У цьому контексті постає і питання представництва. УМР прагне бути повноцінним учасником діалогу між релігійними організаціями та державою і має намір долучитися до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій як повноправний член.

Водночас самі релігійні організації визначають, як їм об’єднуватися і співпрацювати. Роль держави — гарантувати свободу совісті, рівність перед законом і правові умови для діалогу.

Саме таку модель партнерства окреслив у своєму виступі Вячеслав Горшков:

«Держава не повинна керувати церквою. Церква не повинна замінювати державу. Але держава і церква можуть разом працювати заради людини».

Війна водночас показала ще одну перевагу співпраці самих церков. В однієї громади є люди, в іншої — гуманітарні ресурси, у третьої — транспорт, контакти чи можливості допомоги за кордоном. Коли ці ресурси об’єднуються, зростає спроможність кожної окремої громади і суспільства загалом.

Тому міжцерковні об’єднання мають значення не лише для самих релігійних організацій. Вони створюють горизонтальні зв’язки всередині суспільства і водночас роблять діалог із державою більш системним.

Є в цій розмові й інший вимір — збереження української ідентичності. Особливо він важливий для мільйонів українців, які сьогодні живуть за межами країни. Українські церкви за кордоном дедалі частіше стають місцями, де працюють українські школи й гуртки, проводяться культурні та освітні заходи, діти зберігають мову, пам’ять і зв’язок із країною.

Для держави це також ресурс довгострокової стійкості. Українська ідентичність — це не лише питання мови чи культурної спадщини. Це також питання того, що тримає людину в спільноті, допомагає їй залишатися собою і водночас відчувати відповідальність за інших.

Вячеслав Горшков окремо наголосив на моральному вимірі цієї стійкості. У час війни дотримання закону саме по собі не завжди відповідає на питання, що є справедливим, милосердним і людяним. Саме тому важливо, щоб право не втрачало свого морального змісту.

«Тому стійка держава — це не лише держава, у якій дотримуються законів. Це держава, у якій законність поєднується зі справедливістю, а сила — з відповідальністю і милістю», — зазначив представник ДЕСС.

У цьому сенсі реєстрація Української Міжцерковної Ради — не стільки про створення нової структури, скільки про новий етап уже наявної співпраці. Двадцять років діалогу, спільного служіння і пошуку спільних рішень отримали юридичну форму, яка дозволяє УМР чіткіше представляти свою позицію і брати участь у суспільному та державному діалозі.

А головний урок останніх років полягає в тому, що українська стійкість народжується не лише в державних установах. Вона починається там, де люди об’єднуються — у громадах, родинах, волонтерських мережах, церквах. І міжцерковна співпраця в цьому сенсі — не лише справа самих церков. Це ще одна форма суспільної спроможності, яка особливо потрібна Україні у час війни.