За кожною подією та перемогою стоять люди

За кожною подією та перемогою стоять люди - українці із хоробрими та відкритими серцями, вірою у свою країну, і кожен зі своєю історією.

Війна стала випробуванням для всіх - на мужність і незламність, відданість обов’язку та рівень любові до рідної землі і, звичайно, людяність.

Ми почали збирати реальні історії українців, які якнайкраще розкривають кожен з цих елементів. Вважаємо, що їх має знати світ.

Сьогодні про історію однієї сім’ї, яка знайшла притулок в нашому національному парку. Нею поділилася з нами пані Катерина:

«Наша сім’я з Києва. Ми мешкали в Оболонському районі. Але ранок 24 лютого все змінив.

У день напередодні я, як зазвичай, відвела сина до садочка, сама поїхала на роботу. Ввечері ми традиційно з сім’єю вечеряли і обговорювали як пройшов день. Спокійно лягли спати, знаючи, що зранку прокинемось і підемо по справах.

Ранок 24-го, напевно, не забуде ніхто. Мене розбудив чоловік словами «Прокидайся, почалася війна». Важко було повірити. Він продовжив «Слухай, вибухи. Путні напав на Україну». І я їх почула. Стало по-справжньому страшно.

Наш п’ятирічний син спав, а ми з чоловіком думали, що робити. Треба збирати речі. Ми не були готові до війни. Я не могла зреагувати, що брати. Але знала – точно потрібні документи, ліки і речі для дитини.

Почалися сирени. Перша десь о 7 ранку. Люди прокинулися, відкрили телефони, ввімкнули телевізори – дійсно йдуть обстріли.

Всі почали хаотично збиратися, сідати в машини і просто виїжджати за місто. Більшість знайомих так зробили. Були впевнені, що там безпечніше.

В перший день ми нікуди не поїхали. Бо Київ став величезним корком. На ніч не могли їхати, бо з дитиною це складно і комендантська година не дозволяла.

Під вечір пішли у бомбосховище в сусідньому будинку. Там страшно і холодно. Діти плачуть, бо не розуміють чому туди йти. Кожен сидів на тому, що взяв з собою. Хтось на стільчику, хтось на ковдрі, а хтось – на бетонній підлозі.

На ранок обстріли були по київській області, частково по Оболонському району. Ми жили поруч з трасою, яка йде на Вишгород. Тим шляхом йшли російські війська.

О 7 ранку ми з сім’єю поїхали на захід України. Шукали різні варіанти, знайомі порадили прихисток у національному парку в Карпатах. Як на мене, зараз це найбезпечніше місце, хоча є сирени, але не літають літаки і не плачуть діти. Дитина моя спокійна, може спати, не каже, що страшно. Для батьків це найбільше щастя.

Тут дуже добрі люди. Нам дали теплі речі, засоби гігієни, їжу. Ми відчуваємо турботу.

За кордон не збираємось, ми хочемо додому. Наш дім – Україна. Я впевнена, що ми будемо тут жити. Як тільки керівництво держави скаже, що безпечно їхати додому – ми повернемось.

Після перемоги зустрінуся з рідними і друзями, які лишилися в Києві, обніму їх і подякую за те, що зберегли мій дім.»

Дякуємо співробітникам парку за самовіддану роботу, захист рідної землі та допомогу тим, хто цього потребує.